Френсіс Фукуяма в роботі "Ідентичність" виводить визначення "політики скривдженості". Коли навколо певних тез, цінностей і політиків гуртуються ті, хто вважає себе ображеним і приниженим. Почуття скривдженості у представників таких суспільних груп породжує бажання, щоб їхню гідність публічно визнали

Чи не тому 2019 року в Україні стало популярним визначення "електоральний Майдан"? До Революції гідності, яка починалася із громадянської позиції, а вилилася в національне самоусвідомлення, дорівняли обрання президента-інкогніто. Цинізм ситуації полягав у тому, що цінності, на захист яких зібрався Майдан, поставили на один щабель із особою, яка нічого про свої цінності перед виборами зумисно не говорила. Природному процесові формування національної ідентичності створили альтернативу – симулякр для ображених.

Читайте також: Зроби або помри: Україна мусить подолати свою постколоніальність

Аморфна ідентичність "какая разница" є продовженням інформаційної політики псевдоскривдженості, яку напередодні виборів провадили олігархічні ЗМІ. Вона стала основою інформаційної війни, яка пропонувала українцям відмовитися від національних маркерів заради чогось "виразнішого" – миру, подолання корупції або економічного зростання.
Зараз ми перебуваємо на наступному етапі. Поступово порожнеча заповнюється російськими наративами. На День Незалежності офіційний виступ президента супроводжують російськомовні пісні, а із трибуни звучать обіцянки покарати тих, хто "здав Крим". Не тих, хто захопив, а тих, хто не зміг захистити.

Росія більше не є загрозою. Принаймні в офіційних промовах. Тепер уся біда від тих, хто на свою "армію, мову, віру" проміняв людські життя. Відбувається прив'язка національних маркерів до груп, які визначено як антиукраїнські. За взірець українця при цьому взято "простого пересічного", який плескає в долоні під "Шльопкі" так само завзято, як ридає під "Пливе кача". У тренді всеїдність.Більше того, можна помітити, що "кача" тепер "пливе" десь подалі від державного офіціозу. Щоб не дратувати інших "простих обивателів", яким ближчі "Подмосковные вечера". Але вони не проти борщу й українських співів під російську горілку. Якщо другі заради миру в країні наступають на горло своїй пісні, то й першим варто помовчати й не вносити ворожнечі.

Читайте також: Річ не в несмаку: у чому справжня проблема скандального святкування Дня Незалежності

Нескладно передбачити, що буде далі. Боротьбу за українську ідентичність поступово назвуть токсичною. Прирівняють до спроб утвердити в Україні "русский мир" і витиснуть на маргінес. Принаймні на це розраховують ті, хто шостий рік за допомогою інформаційних маніпуляцій намагається через аморфне болото повернути українців до малоросійського самоусвідомлення.

Що робити, спитаєте ви? Будь-який процес триває, доки рухається й розвивається. Зупинка відкидає далеко назад. 2014 року до таких національних маркерів як мова, культура й історія доєдналися звитяга, героїзм, жертовність, готовність захищати свою землю. Навіть від агресора з ядерною зброєю. Є речі, які більше не варто доводити. Їх потрібно утверджувати як незаперечні істини. Національна українська ідентичність не може бути в Українській державі одним із можливих варіантів. Мусить стати єдиною можливою. Все інше повинно мати умови для вільного розвитку, але за межами державного процесу.

Що носії національної свідомості отримали 2014-го та що втратили торік – це можливість формувати державну політику на основі своїх цінностей. Це набагато більше, ніж просто мати вплив. Ті, хто говорить, що нічого не змінилося, не розуміють, заради чого РФ веде війну. Російська й українська ідентичності борються за право формувати політику на українських землях. Величезна група "какая разница" з часом розчиниться в тій, яка переможе.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube