Колоніальний статус УРСР у Радянському Союзі наклав потужний відбиток не тільки на більшу частину "посполитих", а й на претендентів на роль еліти, і чи не передовсім – на чиновний люд різних рівнів. Невміння та небажання здійснювати самостійне й відповідальне діяння, будувати проєкти власного та суспільного майбутнього, оцінювати ризики та перспективи без озирання на "найвищого суддю" у вигляді представників колишньої метрополії, нехіть до припинення копіювання способів життя, трансльованих Москвою. Все це було – і наявне сьогодні, хоч і в менших обсягах.

Нерозуміння та неврахування тривалого колоніального та постколоніального стану України тягнули й тягнуть за собою великі проблеми. У максимально граничних формах це неврахування вилилося спершу в несподівані для претендентів на роль суспільних еліт – як інтелектуальних (за небагатьма винятками), так і політичних – російську агресію 2014 року й ініційоване "кремлівськими чекістами" та підготовлене у відкритому режимі в попередні роки постання "Новоросії", у нерішучі дії зі спротиву цій агресії, коли навіть надзвичайний стан бодай у прифронтових областях не було запроваджено), а потім – у масштабну, штучно роздмухану суспільну істерику останніх двох років із метою відновлення дружби з Росією та досягнення з нею міцного миру.

Попри все, розуміння постколоніального статусу України як одного з головних зумовлювальних чинників її нинішнього стану за останні роки почало-таки вкорінюватися у наукових розвідках і політичній практиці. Це був справжній прорив: за невміння та небажання зрозуміти це й відповідним чином будувати економічну, культурну та соціальну політику нація і держава заплатили воістину страхітливу ціну.

Досить згадати лише "реформи" уряду Кучми, які наприкінці 1992 року зрівняли у плані податків і відсутності підтримки з боку держави друк українських книг і часописів із виробництвом шкарпеток і горілки (а перед тим пільги вже були два роки як установлені – бодай щодо книжок й альманахів). Удар був страшний, але все ж знайшлися видавництва, які зуміли публікувати якісні книги й журнали, хоча кількість видань – без яких неможлива змістовна деколонізація – різко впала.

В 1994 році російський журналіст Матвій Ганопольський, приїхавши до Києва, з подивом відзначив, що програми телебачення в Україні істотно відрізняються від російських, що вони наближені до європейських. Але це теж довго не протрималося: Леонід Кучма, ставши президентом, передав контроль за телепростором компрадорському капіталові, з якого виріс капітал олігархічний – з усіма відповідними наслідками.

Читайте також: "Кочубеївщина": чому нашим політикам варто навідатися в Борщагівку

Скажімо, якщо телеканал ІCTV у перші роки свого існування давав в ефір винятково українськомовний контент, зокрема чимало мультфільмів, наслідком чого стало те, що навіть російськомовна дітлашня обговорювала їх між собою українською, то з долученням ІCTV до медіахолдингу президентського (тоді ще неофіційного) зятя ситуація змінилася з точністю до навпаки. І тільки потім на ІCTV почали з’являтися окремі українськомовні телепередачі – поряд із нескінченними російсько-радянськими серіалами, які працювали на перетворення України в неоколоніальну державу, сателіта недавньої офіційної метрополії.

В економіці ситуація була ще гіршою. Ухвалена Верховною Радою в першій половині 1992 року так звана "програма Ємельянова" (за прізвищем керівника групи експертів, які її створили) передбачала спершу системні перетворення, формування цілісної національної економіки (годі сказати, що частка так званого "кінцевого продукту" в господарстві УРСР не перевищувала третини, все інше було комплектованням для російських заводів і фабрик), яка працювала б на комплексне забезпечення потреб українців, задіявши в цьому кваліфіковану робочу силу, так і не запрацювала.

Хаотичні "реформи" прем’єра Кучми вилилися в рекордну гіперінфляцію (її потім перевершила, здається, тільки Зімбабве), а окремі ініціативи вдумливих директорів держпідприємств не мали державної підтримки (а якби мали її, то українськими містами із середини 1990-х бігали б не ГАЗелі, а нічим не гірші маршрутки виробництва КрАЗу; але в Нижньому Новгороді ефективно діяв Нємцов, який, до речі, встановив і нульовий податок на видання книг, а в Україні – великі та маленькі кучми).

Дивна річ: проблема колоніального статусу українських земель у Російській імперії була ґрунтовно розроблена в 1920-х роках (зокрема й російськими дослідниками), тоді ж Михайло Волобуєв-Артемов писав про прагнення центральних союзних органів ставитися до радянської України як колонії, та це чогось майже забулося навіть у дисидентських колах. Якщо й писали про російський колоніалізм, то у плані мовно-культурологічному. В 1990-х відродження антиколоніального дискурсу відбулося також передусім у сенсі мови та культури, потім політики, а вже потім у соціально-економічному та синтетичному вимірах.

Осмислення проблеми на теоретичному рівні істотно ускладнювалося різним характером колоніальної спадщини – як у ментально-культурному, так і в територіальному плані. Микола Рябчук на початку 2000 років висунув тезу про "дві України", істотно відмінні між собою: одна – за своїми головними засадами європейська, інша – орієнтована на Москву. Насправді мало сенс вести мову не про дві, а про три, ба більше — про "три з половиною України". Це довели 2001 року соціологи тоді знаного центру "Імідж-контроль" у результаті кількох опитувань, де залучили 40-тисячний масив респондентів з усіх регіонів.

Достатньо чітко виокремилися Західна Україна (у ХХ столітті – польська, угорська та румунська колонізація, з 1953 року – радянська, яка замістила радянську ж політику окупації); Центральна (російська, потім радянська після десятиліття автономії часів "українізації", а в 1917–1921 роках – база визвольних змагань); Південна, аж до Слобожанщини (специфіка російської колонізації – переселення козаків, масове заселення іноетнічним елементом, насадження латифундій, головна база армії Нестора Махна й інших нікому не підлеглих отаманів); врешті "третя з половиною" Україна – власне "червона", Донбас і Крим, колонізація яких відбувалася головним чином вже в часи СРСР шляхом переселення туди як росіян, так й українців з інших регіонів за цілеспрямованого придушення Кремлем усього українського, а в Криму – за депортації корінних народів.

Але відмінності не були фатальними; антиолігархічний, затим і водночас свідомо антиколоніальний протест з’єднав головні регіони. На президентських виборах 2004 року дві перші України об’єдналися, давши перемогу Ющенкові, яку він ганебно не використав; на виборах 2014 року об’єдналися вже три України, здавалося, що база для подолання колоніальної спадщини достатня, але... Але в підсумку завадили добре відомі чинники: збереження олігархічного панування в економіці, мас-медіа й політиці та надто велика зачарованість частини правлячих кіл наймоднішими західними вченнями, тоді як варто було звернутися до напрацьованих у світі Postcolonial Studies (відповідно переосмислюючи їх і допасовуючи до українських реалій). Але, повторю це ще раз, у плані теорії, а частково і практики зробили чимало.

Читайте також: Історія повторюється? Ось що трапилося з нами в 1923–1932 роках

А тим часом Кремль зумів ефективно використати постколоніальні синдроми назагал і регіональну специфіку постколоніального стану в Україні. Саме ті регіони, які 2001 року мали яскраво виражений "червоний" характер через специфіку свого заселення й облаштування в радянські часи (а частково – ще в останні десятиліття існування Російської імперії), перетворилися на зони окупації та затяжних воєнних дій. Деколонізацією бодай на культурницькому рівні до 2014 році там займалися ентузіасти, а не держава – от і маємо відповідний сумний наслідок.

Ще сумнішим наслідком недосконалої та надто повільно здійснюваної антиколоніальної політики стали вибори 2019 року. Одними із головних їхніх гасел була ліквідація об’єктивно тісно пов’язаного з Росією олігархічно-компрадорського капіталу, натомість у підсумку бонуси зібрав іще більш пов’язаний із метрополією капітал, який використовує управлінців і політичних промовців, що в більшості навіть не розуміють постколоніального статусу та стану України.

Сьогодні з Росією та СРСР ототожнює себе відносно мала частина громадян України порівняно з минулим (але це на неокупованих територіях, без ОРДЛО та Криму, а разом із ними цифра сягне, ймовірно, десь так 15–20%). Але все одно культурно Москва була й залишилася культурною столицею навіть для чинної сьогодні влади, не кажучи вже про "посполитих" малоросів. Відомо, що в добу неоколоніалізму недобиті імперії висилають культуртрегерів попереду вояків. А далі йдуть – у нашому випадку – "ввічливі зелені чоловічки" з-за "поребрика" зі зброєю в руках.

В Україні у вересні 2019 року добре та дуже добре ставилося до Росії 54% українців, погано або дуже погано – 35%, 12% не визначилися. Це засвідчує всеукраїнське опитування, здійснене Київським міжнародним інститутом соціології. Після анексії Криму й початку військових дій на Донбасі відбулося різке падіння позитивного ставлення українців до Росії (із 90% до 30%), але після закінчення активних бойових дій ставлення українців до Росії знову покращилося. Вдумайтеся: Росія і надалі продовжує окупувати Кримський півострів і частину Донбасу, так само вона продовжує на Донбасі вбивати українських вояків, але до неї добре ставиться більшість українців. Це – доволі типові настрої постколоніальної спільноти, де панує (зокрема й у мас-медіа) компрадорський капітал.

На жаль, коли відновилася незалежність, влада опинилася в руках "не тих" персонажів, що мали б очолити постколоніальну державу – тобто або нездар, або олігархів і їхніх ставлеників, або маріонеток Москви. Тож конфліктогенні зони, спричинені об’єктивними чинниками колоніальної доби, розвинулися на ґрунті неоколоніалізму та компрадорства, а потім доповнилися новими проявами. А найгірше – що це все ретранслюється у свідомість і підсвідомість молодших поколінь, навіть тих, що народилися та виросли в незалежній Україні.

У підсумку доводиться констатувати, що більшість чинної владної команди є породженнями доби постколоніалізму й неоколоніалізму, представниками компрадорського капіталу. Зусиллями суб’єктів дії це подолати у принципі можна, проте потрібен час і великі особисті зусилля. У цьому маємо головне об’єктивне джерело конфлікту між більшістю української інтелектуально-культурницької спільноти та владою командою. Із боку цієї команди відсутнє розуміння, що проти України виступає не цивілізована європейська держава, а деспотична євразійська імперія, яка претендує на повновладдя над українською нацією та державою. Так чи інакше, в Україні недостатньо осмислена і ще більше недостатньо подолана постколоніальність є чинником конфліктогенності й просто абсурдності людського буття в усіх його вимірах.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube