Українське суспільство розділилося на тих, хто все ще сподівається на зміни, і тих, хто більше не сподівається ні на що

На вихідних в моєму багатоквартирному будинку в Святошинському районі Києва відключили воду — і холодну, і гарячу. Лише на третій день лиха Київводоканал розіслав повідомлення на мобільні телефони мешканців будинку про те, що все сталося через аварію на трубопроводі, пише Іван Верстюк для НВ, інформує UAINFO.org.

Звичайно, було б добре, якби Київводоканал повідомив про проблеми в перший день їх виникнення, щоб уникнути пересудів серед мешканців.

А пересудів було багато.

Відсутність води в кранах розділила жителів мого будинку на два різні покоління. Перша група — ті, кому від 30 до 45. Тобто це працюючі кияни, які знають, що таке мобільний банкінг і онлайн-шопінг. Друга група — ті, кому за 50, з превалюванням пенсіонерів, які ностальгують за 1980-ми, коли в Святошинському районі проводились масштабні будівельні програми.

Старша група проклинала Київводоканал і попереджала молодших жителів: «Ми досвідченіші і знаємо, що води не буде довго, тому запасайтеся водою з усіх доступних джерел».

«Припиніть паніку на кораблі!» — так і хотілося їм відповісти.

Читайте також: Якби 1991-го виграв Чорновіл, зараз жили б не "як у Польщі", а в новому СРСР – історик

Мешканці молодші, навпаки, прагнули підбадьорювати один одного, запевняючи, що вода з’явиться якщо не сьогодні ввечері, то, в крайньому випадку, завтра вранці.

Ось ця різниця — між безнадією старих і надією молодих — є ключовою для всього українського суспільства.

Поколінні розриви розділили українське суспільство і поляризували його. Якщо у тебе немає надії — природно, ти любиш, наприклад, ОПЗЖ, яка обіцяє тебе повернути в кращу версію 1980-х.

Якщо ж ти досить молодий і сподіваєшся на щось, то часто люди старшого покоління роблять все можливе, щоб переконати тебе: сподіватися нема на що. Україна, на їхню думку, — це держава, що не відбулася, яка проклята на загнивання хоча б після того, як держзавод Антонов припинив співпрацю з оборонною промисловістю Російської Федерації.

Ти можеш довго розповідати старим сусідам про те, як побував у Амстердамі чи Берліні, де побачив, як живуть сучасні міста. Але сусіди стоять на своєму — бути такого не може в Києві, тому що Київ — це Київ, а тому тут все повинно бути якщо не відверто погано, то на поганій межі виживання.

Ось цей болючий розрив між безнадією і надією пронизує всі верстви українського суспільства. Хтось, втративши будь-яку надію на фінансовий добробут, молиться на нові знижки в АТБ. Хтось, сподіваючись на економічне зростання, бере в Ощадбанку кредит на новий автомобіль.

Хтось, втративши інтерес до країни, в якій живе, дивиться песимістичні телеефіри на телеканалі Наш, де навіть журналіст Дмитро Гордон виглядає завзятим оптимістом. Хтось, вважаючи Україну цілком успішною країною, купує облігації Мінфіну, сподіваючись заробити на непоганих процентних ставках.

Євросоюз, виділяючи Україні кредитні кошти, далеко не завжди обізнаний про побутову якість життя пересічних українців. Київводоканал не звітує перед Брюсселем про прориви в трубах, так і в проханнях про кредити на розвиток відстає від міст східної України, де є бажання створити приклад життєвого комфорту для так званих ДНР і ЛНР.

Читайте також: У кожній людині В'ячеслав Чорновіл бачив себе – журналіст

Але Євросоюз з його стандартами життя — поруч. Поруч Польща, поруч Словаччина і Угорщина. Україна застрягла у виборі. Вона не може зрозуміти — чи було краще в СРСР в 1980-х або ж їй все-таки треба брати приклад з Євросоюзу. У цьому питанні знову дає про себе знати поколінний розрив.

Якщо ти досить молодий і сподіваєшся на краще — ти украй уразливий. Тебе можуть звинуватити в будь-яких проблемах, про які пише преса. Підозрюють у корупції заступника голови Офісу президента Олега Татарова — винен ти зі своїм оптимізмом. Відкладають підвищення мінімальної зарплати через вимоги МВФ щодо дефіциту бюджету-2021 — винен ти зі своїм оптимізмом.

Переможцем в українських дискусіях найчастіше стає той, хто ні на що не сподівається. Хто впевнений: ситуація в країні буде погіршуватися в усіх можливих вимірах. Для перевірки цієї тези вам просто слід подивитися телеканали з орбіти Віктора Медведчука. Розчарований у всьому пенсіонер стає королем ситуації. Він знає толк в якісному розчарування.

Цьому пенсіонеру готові підігравати експерти, запрошені на подібні телеканали. Їм нічого не варто поглибити ступінь розчарування. Якщо страждати політичною депресією — так по повній програмі, щоб взагалі не було ні найменшої ознаки надії.

Український пенсіонер часто не розуміє, як в Україні-2020 вирішується квартирне питання. Він не знає, чому за перегляди матчів київського Динамо в Лізі чемпіонів він тепер повинен комусь щось платити. Він дивується, як можна купувати щось в кредит, та ще й замовляти товар в інтернеті.

Все це заганяє його в пастку бідності. Чим більше ти розчаровуєшся в дійсності — тим більше життя підсовує тобі приводів розчаруватися.

Виграв мерські вибори в Києві Віталій Кличко, а не Олександр Попов — можна розчаровуватися, адже пенсія від цього не виросте. Проводить Міністерство інфраструктури програму Велике будівництво — можна розчаровуватися, адже автомобіля у тебе немає, а значить ти не станеш бенефіціаром цієї програми.

Проблема в тому, що вся країна в результаті потрапляє в цю пастку бідності, з якої часом не видно виходу. Адже щоб побачити вдалі приклади виходу з пастки бідності в країнах Євросоюзу, треба докласти зусиль. А телеканал Наш в цьому — поганий помічник. Він прагне зіграти на ваших гірших відчуттях і очікуваннях.

Тому коли пропадає вода в будинку, ви відразу ж, без найменших зволікань готуєтеся до Голодомору. Це — найпростіший причинно-наслідковий зв’язок, адже ви давно засвоїли, що в Україні все змінюється тільки на гірше.

Весь цей негатив дорого обходиться Україні і її економіці. Середній клас ще може витягнути на собі власне матеріальне становище, але він фізично не може переконати кожного зневіреного в тому, що глибинний тренд в країні — позитивний.

Молоде покоління українців почувається винуватим у всьому — в реформах, у змінах, у спробах вести європейський спосіб життя. Тому не дивно, що так багато з них дивляться в бік Заходу і еміграції туди для продовження свого життя і кар'єри.

Україні слід ще виконати дуже багато роботи для того, щоб підготуватися до тих викликів, якими живе Євросоюз. Це і негативні процентні ставки, і масштабне використання штучного інтелекту, і зелена економіка стійких рішень. Популярне в наших краях гасло «все буде тільки гірше» — поганий попутник по дорозі в Євросоюз.

Так, не тільки ресторани, нічні клуби і готелі, а й водоканали визначають комфорт життя в сучасних українських містах. Але для того ж нам і дано інструменти та інститути демократії, щоб впливати зокрема на те, що відбувається з нашими водоканалами, нашими обленерго і нашими муніципальними лікарнями і кінотеатрами.

Коли ви в останній раз писали скаргу в ЖЕК про те, що під вашим будинком немає жодної лавочки? Коли ви в останній раз зверталися до народного депутата-мажоритарника від вашого округу, щоб вирішити проблему парковок, нерегулярного вивезення сміття або, знову ж таки, регулярних перебоїв у водопостачанні? Так давайте ж почнемо з цього.

Від того, що ми будемо повторювати один одному «надії немає», ситуація точно не покращиться. Змінити ситуацію в Україні — цілком в наших силах.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube