Нічого, що я знову про скандал? Адже це чудовий, можливо, найнадійніший спосіб діагностики неврозів: що в людей болить, на що вони найжвавіше реагують, що здатні толерувати, а що ні

Про це для "Тижня" пише Юрій Макаров, повідомляє UAINFO.org.

Це про капелюх на дереві. Нагадаю: верхівку "головної ялинки країни" прикрасили фігурою, у якій можна було впізнати капелюх чарівника із серії романів і фільмів про Гаррі Поттера. Громадськість обурилася, бо як це так?! Поруч із Софією Київською? На нашу православну ялинку – язичницьку прикрасу, та ще й іноземного походження!

Що ж до суті конфлікту, то мені до вподоби точка зору тих сміливців-культурологів, які вважають творіння Джоан Ролінґ і похідний продукт глибоко християнськими попри рясні атрибути чортівні, а ялинку, навпаки, цілком язичницьким атрибутом, яку церква (західна) визнала не раніше, ніж у XVI столітті.

Що ж до інтенсивності протесту, то тут, як на мене, ідеться не про ображені релігійні почуття, а радше про звичну агресію на все, що виходить за рамки звичної парадигми, за межі уявлення про правдивий український культурний простір, як його бачить частина українців, носіїв традиційних поглядів і традиційної естетики.

Читайте також: Символи мають значення. Капелюх на головній ялинці не міг не викликати скандал

До того ж конкретні прояви традиції, як показує уважний аналіз, часто-густо сформувалися в колоніальну добу аж до часів пізньої УРСР, проте зазіхання на них, навіть уявне, негайно викликає хвилю агресії із наміром затаврувати опонента, викрити його чужу ментальну суть і підступні наміри. Мені йдеться, власне, передусім про ось ці докори незалежно від приводу.

Випереджаючи обурення, наголошу: я вважаю справжню автентичну українську традицію безцінною, а її маніфестації гідними всілякої підтримки, плекання, захисту та просування. Ба більше, навіть те, що закріпилось у побуті чи то як результат імперського сприяння розвитку безпечного "тубільського фольклору", чи то як прихований спротив насильницькій асиміляції, усе одно за фактом є надбанням національної культури.

Маю на увазі класичне вар’єте зразка ансамблю Вірського або "народні" пісні, які переважно є не просто авторськими, а написаними буквально вчора! Уважати все це однаково традиційним – те саме, що називати придворні пасторалі часів Людовика XV творчістю французьких скотарів. Також національне мистецтво, тільки із зовсім іншої полички.

Отже канон, який ладні боронити наші "їжаки з вусами" (вислів не мій, автора згадати не можу, але, погодьтеся, влучно!), почав складатися на хвилі народництва XIX століття, а остаточно оформився після Другої світової. Нагадаю, під час умовно "другої", післявоєнної індустріалізації та урбанізації відбулася стрімка міграція сільського населення до міст, подалі від кріпацтва й на територію вельми умовної свободи та соціальних ліфтів.

Упродовж 50-х років ХХ століття населення Києва зокрема зросло, на хвилиночку, удвічі. Люди, які чи то на землі, чи то в маленьких містечках, чи то в мегаполісах спромоглися зберегти свою мову й культуру, заслуговують на подяку та шану вже за сам факт збереження, і не діло нинішнім глобалізованим снобам звинувачувати їх в обмеженості чи несмаку. Інша річ, що складником канону стала звичка до оборони й агресії, теж історично цілком виправдана.

Читайте також: Важливе запитання, яке слід було поставити собі, перш ніж начепити на головну ялинку капелюх

Отже, унаслідок певних цілком керованих згори демографічних і культурних процесів було занедбано й міцно забуто елементи української тяглої, безперервної від часів Великого князівства Литовського міської культури, натомість сформувалося уявлення про "правильних" українців лише як таких, які можуть похвалитися власним босоногим дитинством.

На цьому емоційному, частково підсвідомому, частково цілком артикульованому тлі будь-які спроби модернізації, тим паче вестернізації культурних практик приречені на негайну асиметричну відсіч. До того ж здебільш ідеться про спроби заступити на територію, яку "агроельфи" (ще одне влучне визначення, цього разу Івана Семесюка) вважають своєю власністю незалежно від інтенсивності залученого кітчу.

Латинське прислів’я стверджує, що про смаки та кольори не сперечаються, а лорд Честерфілд додає, що через них сваряться, б’ються й розв’язують війни. Хто тобі зрештою сказав, що ти маєш моральне право й підстави звинувачувати когось у несмаку? Зазвичай таке право безпосередньо залежить від кількості прочитаних книжок, але трапляються сумні винятки.

Я для себе вивів інструментальне правило, хоча теж не без винятків: що спокійніше заперечення, то ґрунтовніший аргумент. У цьому контексті мені жаль, що стільки пороху було витрачено на нещасний капелюх – за моїми суб’єктивними враженнями, значно більше, ніж на позицію України в Мінській групі, утримання під вартою Андрія Антоненка та платню медикам. Ну, прибрали капелюх. Тепер легше?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube