Російські історики досі активно заперечують колоніальність Російської імперії та її наступника Радянського Союзу

Про це для "Тижня" пише Ігор Лосєв, повідомляє UAINFO.org.

Вони охоче визнають колоніальну Британську імперію, Французьку (хоча тривалий період своєї історії Франція офіційно була республікою), Іспанську, Португальську, Бельгійську, Голландську, Італійську й Німецьку. Справді, ці країни мали класичні "заморські" території.

Дещо важче погоджуються на колоніальність Османської імперії та Австро-Угорщини, але зовсім не визнають цього явища щодо Російської імперії, а тим паче СРСР. Ну що ви, панове, там же суцільна дружба народів і допомога росіян відсталим провінціям…

Проте в усіх колоніальних імперіях функціонували приблизно схожі механізми упокорення й контролю. Зокрема механізм колонізації, коли лояльніше населення метрополії відправляли на нові землі чи сприяли тому, щоб воно саме туди переселялося.

Поставали численні діаспори колонізаторів – і штучно, й відносно природно. Вони мали стати опертям колоніальної влади й запобіжником проти будь-яких спроб унезалежнення корінних народів. Інша річ, що ці процеси могли набути дещо іншого характеру й відверто суперечити задумам і намірам імперій.

Читайте також: Почавши війну проти України, Кремль подарував кожному росіянинові саме те, чого той хтів – Казарін

Так, зокрема, історія знає креольські революції та визвольні рухи в іспанській і португальській Америках, коли ті, хто мав бути фортецею метрополії, ставали її найпослідовнішими супротивниками й лідерами боротьби за деколонізацію.

В Ірландії англійці, яких відправили для колонізації, поступово зазнавали ірландської асиміляції на побутовому рівні, що змусило британський парламент у ХVI–XVII–XVIII століттях ухвалити низку законів проти таких явищ.

В Іспанії, уже за часів Франсіско Франко, центр сприяв переселенню іспанців (кастильців) у Каталонію, Галісію, Країну Басків. Але вже у другому поколінні дуже багато цих людей починали щиро ненавидіти іспанський централізм і підтримувати місцеві націоналістичні рухи. 

Росії також треба було в завойованих чи інакше приєднаних провінціях створювати власне середовище, апарат управління й колонізаторську діаспору. Який це вигляд мало в натурі показав російський Туркестан у другій половині ХІХ століття.

Тоді з Росії в Туркестан посунуло багато різних авантюристів, дрібних чиновників і корупціонерів — тих, хто жадав посісти вигідне місце в колоніальній адміністрації та збагатитися за рахунок нахабної експлуатації поневоленого населення. Дикі звичаї цієї імперії, описані класиками російської літератури, у колонії Туркестані набули цілком зоологічних форм.

Читайте також: У перспективі це небезпечніше за самих загарбників ОРДЛО, але вихід є – Асєєв

Салтиков-Щедрін, який сам був віцегубернатором однієї з російських провінцій, тих учасників колоніального розгулу, яким у колонії нічого було соромитися (жорстокі корупційні податки на безправних узбеків, туркменів, киргизів, таджиків, казахів, тотальне злодійство й хабарництво тощо), назвав "господа ташкенцы" й безжально описував їхні вчинки. Але великих натовпів охочих переселитися в Туркестан не було (важкий для росіян клімат, нерозвинена інфраструктура, дуже специфічне людське оточення).

Інша річ, коли вже в радянський час почалося "визволення" Балтії, Західної України, Білорусі та Молдови. "Визволителі" у сталінську добу ставали в Таллінні, Ризі, Каунасі, Вільнюсі, Бресті, Гродному, Львові, Тернополі чи Кишиневі привілейованою частиною населення. Саме вони селилися в найкращі помешкання в центральних районах цих міст, скориставшись утечею чи примусовою депортацією законних власників. Жодних докорів сумління у "визволителів" не виникало. Вони вважали, що користування чужим майном є їхнім природним правом.

Нині в Російській Федерації згадують цей "чудовий" досвід. На Донбасі (насамперед у Донецьку й Луганську) прибульці з РФ або поселяються у квартирах тих, хто покинув ці міста, або купують такі квартири чи будинки за демпінговими цінами, користуючись масовою втечею колишніх власників. Нагадаю, що приблизно 1,5 млн мешканців Донбасу із 2014 року стали вимушеними переселенцями. Так Росія будує свої колоніальні бастіони на Сході України.

Однак особливо яскраво цей процес відбувається у Криму, де, за різними даними, близько 100 тисяч людей були змушені покинути півострів. Отже, необхідний для російських переселенців-колонізаторів Криму "житловий фонд" наявний. За офіційними даними РФ, до Криму переїхали 100 тисяч громадян Росії, за неофіційними – понад 500 тисяч осіб. І це тільки цивільні, не враховуючи військових.

Процес колонізації Криму триває успішно, у Росії досить ідейних спадкоємців тих, хто свого час "опанував" середмістя Риги, Каунаса чи Львова. Та й у самому Криму вистачає тих, хто досі живе в хатах вигнаних 1944 року кримських татар. Ці колонізатори – оптимісти, які вважають, що Крим у них навіки.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube