Володимиру Путіну немає чого запропонувати Україні, крім насильства над її громадянами

Літо, 2003 рік. Я — працівник Київської паперово-картонної фабрики, заробляю на відпочинок в Одесі, який не можу собі дозволити на стипендію студента Києво-Могилянської академії.

Багато дивного відбувається на моїй роботі на фабриці. Ось автомобіль привозить цілий стос праць ідеологів радянської думки для подальшої переробки — на серветки та туалетний папір. А ось він вже привозить новісінькій наклад Політики Арістотеля в помаранчевому кольорі. Мабуть, Арістотеля видали за грантові кошти, а потім просто здали в макулатуру, — роблю я невтішний висновок, пише для НВ іван Верстюк, інформує UAINFO.org. 

Зі мною працюють інші чоловіки. Кілька з них — ветерани радянської військової операції в Анголі в кінці 1970-х та в 1980-х. Їхні шафки з робочим одягом заклеєні плакатами з польських еротичних журналів. Вони палять цигарки без фільтру. Постійно розповідають про Анголу — так, ніби вважають цю інформацію екзистенційно важливою для мене.

Серед історій про португальських comfort women [сексуальних працівниць] в Анголі — які я не можу навіть до кінця зрозуміти, адже неясно, чи то не є військові домисли — вирізняються історії про важливість розуміти свою ідентичність під час війни. На цій історії я, студент філософського відділення Могилянки, починаю замислюватися.

Йти в бій із так важко засвоєною радянською ідентичністю, яка прописана у власному паспорті з гербом СРСР, складно. Неважливо, чи це Ангола, чи це Афганістан, чи це Корея в 1950-х. Тебе питають люди на вулицях: хто ти? І відповідь «громадянин СРСР» їх не влаштовує. Вони сприймають тебе за росіянина, а тебе цілком могли покликати на військову операцію через військкомат у Ленінградському райвійськкоматі м. Києва у 1979-му.

Мало хто знає, але понтонне відділення Київського воєнного округу відіграло важливу роль в радянській операції в Афганістані. Задумувалося це відділення на випадок атаки Заходу та НАТО на СРСР, зокрема на Київ. Воно мало будувати мости через Дніпро та Десну в разі, якщо це знадобиться і радянська армія відступить з правобережного Києва.

Читайте також: Захарова заявила, що в Україні разом із бійцями "Азова" воюють "ізраїльські найманці" 

Молодих київських хлопців покоління 1960-х та ранніх 1970-х з понтонного відділення Київського округу, зодягнених у форму радянського флоту таки задіяли в Афганістані. Ні, вони не будували мости — вони їздили з автоматами верхи БМП-1 афганськими операційними районами, бо всередину цієї техніки не хотіли залазили через її надзвичайно тонку броню, в той час як афганські моджахеди були озброєні американською протитанковою зброєю Stinger.

Ті хлопці повернулися в Київ в кінці 1980-х, а дехто на початку 1990-х. Якийсь час вони продовжували носити форму понтонного відділення, хоча так і не побудували жоден міст для потреб армії. Натомість вони вивчили урок про те, що жодної радянської ідентичності не існує. Вони воювали в Афганістані, де їх сприймали за росіян. Вони навіть не могли пояснити місцевому населенню, що насправді приїхали воювати з Києва, з України.

Ідеологічний відділ КДБ СРСР важко працював у 1980-х, аби напрацювати засади радянської ідентичності. Вони не насаджували цю ідентичність в центрально-азійських радянських республіках на кшталт Узбекистану чи Казахстану. Натомість вони підготували цей концепт для країн Балтії, України та республік Кавказу. Цей момент детально досліджувала у своїх працях Фіона Хілл, колишня радниця американського президента Дональда Трампа з російського питання.

Кожен з перерахованих регіонів мав свою історію протистояння радянській ідентичності. Для Грузії це був місцевий фольклор. Для Литви — історія руху Лісові брати з 1940-х та 1950-х. То був литовський аналог УПА. Україна, яка ще в кінці 1980-х отримувала смертні вироки для бійців тієї ж УПА, мала відповідь у формі політичної партії Народний Рух.

Зараз Володимир Путін та його кремлівські радники повертаються до напрацювань КДБ з 1980-х. Вони знову намагаються нав’язати радянську, імперську, а коли доцільно — то й російську ідентичність українцям та українкам. Тим бідолашним членам українського суспільства, які, мешкаючи в Херсоні чи в Ізюмі, опинилися в зоні активний бойових дій російської армії.

Але ось що не розуміє Путін: відродження радянської ідентичності неможливе. Неможливе хоча б тому, що її ніколи не існувало, а неможливо відродити те, що ніколи не існувало. І нехай репетиція параду в Москві на честь 9 травня, коли СРСР в 1945-му оголосив свою перемогу над Німеччиною, проходить під радянськими прапорами. Можна використовувати прапори, але ідентичність — значно більш складна матерія, ніж червона тканина.

Ідентичність — це історія не лише про паспорт. Кремль вже добре оволодів технологіями паспортизації, які він застосовував у Криму та на Донбасі. Ідентичність — це історія про відчуття спільноти. Це найважливіше.

Ніколи українець чи українка не буде себе відчувати комфортно в одному культурному середовищі з мешканцями Новокузнецька, Воронежа, Якутська чи Орла. Все дуже просто: українці - це не росіяни, ніколи не були ними та ніколи не стануть. Під дулом автомата українець може взяти російський паспорт, проголосувати на псевдо-референдумі, але жодним чином не прирівняє себе до мешканців Російської Федерації.

Російська армія має спроможність блокувати постачання гуманітарної допомоги до Херсона — німецького харчування для немовлят, польської яловичини для дорослих. Вона може натомість привезти консерви з Краснодару. Але це зовсім не означає, що тим самим, беручи для обіду краснодарські консерви, херсонці приймають російську чи радянську ідентичність. Просто харчування потрібне щодня — і тут вже, мабуть, не до політичних міркувань.

Радянська ідентичність виникла як ідея в часи пізнього Леоніда Брежнєва. Того Брежнєва, який вже був по самісіньке горло завішаний радянськими орденами та медалями і який вже не реагував на новини, бо й сам звик до думки, що в радянських газетах правди все одно не пишуть.

На той момент радянська побутова культура дійсно сягнула свого апогею — універмаги в Москві та Ленінграді дозволяли купити майже будь-що для домашнього побутового комфорту. Люстри, дзеркала, дивани, одяг, взуття, келихи для споживання вина, яке от-от опиниться під забороною внаслідок введення так званого «сухого закону» горбачовської епохи.

Ідеологи КДБ у своєму офісі на московській Луб’янці - районі великих книжкових магазинів та прогулянкових вулиць — вирішили, що розквіт столичної радянської побутової культури є достатньою причиною запровадити офіційне визнання менталітету СРСР в якості ідентичності. Дивний концепт. Складний, філософський, навіть на шпальтах Комсомольської правди якого було складно сформулювати, хіба що в таємних документах Політбюро.

В Києві тоді розквіту побутової культури не було. В 1989-му, коли я пішов навчатися до київської школи, в найближчому гастрономі найпопулярнішою картиною були порожні полиці. Хліб був, а от свіжих м’ясних чи молочних виробів не було. Часом завозили консерви — і тоді за ними вишикувалася черга. В овочевому магазині неподалік мене продавалися консервовані огірки, помідори та кавуни — в невеличких ваннах, які були задумані насамперед для купання немовлят.

Мені, чиє раннє дитинство минуло в ситій Фінляндії, було дивно бачити порожні київські магазини після переповнених товарами ТРЦ міста Гельсінкі. Було дивно, що в Києві не продаються банани, ананаси, йогурти. Було дивно бачити черги за скляними банками з м’ясними консервами, які навіть не мали товарного вигляду. Було дивно, що покупці руками перевіряють на свіжість хліб — і, помацавши його пальцями, залишають його непридбаним.

Киянам важко було сприйняти радянську ідентичність, бо тут, в Києві, вона не була апофеозом радянської побутової культури. Київ не голодував, звичайно, адже на вуличному базарі завжди були в продажу і свинина, і сир, і городина, але не мав ні достатньої кількості телевізорів, ні достатньої кількості автомобілів. Про відеомагнітофони та домашні комп’ютери, які були нормою для тієї ж Фінляндії 1980-х, в Києві подекуди навіть не мріяли. Мої однолітки дивувалися, що в мене вдома є комп’ютер та відеомагнітофон.

На бідності, на відсутності доступу до грошей, на відсутності доступу до інфраструктури можливостей жодну ідентичність збудували неможливо. Цього не розуміє Володимир Путін.

Як і будь-який росіянин з пострадянською свідомістю та певною кількістю старих комуністичних комплексів, він живе в світі ідей. Ідей про імперську велич, домінування, політичну монополію на владу. Він не розуміє, що картинка інфекційної лікарні у Новочеркаську часів пандемії Covid-19 говорить про його режим більше, ніж котирування акцій Газпрому, навіть якщо вони торгуються на Лондонській біржі.

Путін вирішив, що вишуканість політичної стратегії для звичайних людей важить більше, аніж можливість з'їздити на відпочинок в Італію або отримати доступний іпотечний кредит під 3%. Але це не так. Важко навіть сказати, як Путін собі уявляє русифікацію Херсона, якщо з українським паспортом мешканець міста легко поїде на вихідні у Прагу, а з російським сидітиме вдома та дивитиметься телевізор, де вже нічого доброго не показуватимуть.

Радянський Союз — це бюрократія, бідність та репресії проти свободи слова. Жодну з цих жахливих химер режим Путіна не подолав у Росії, натомість чомусь вирішив, що має право розповідати українцям та українкам, як вони мають жити в своїй країні, намагаючись встановити для них кремлівські правила гри. Ці правила гри побудовані на страху перед усім, що може розгнівити господаря Кремля.

Я спілкувався з мешканцями Криму, які залишилися жити на півострові після 2014 року. Не буду зараз розповідати про їхні сімейні трагедії, бо це глибоко персональні історії, але саме лише переоформлення власності в межах російського законодавства перетворилося на пекло. Черги до інстанцій, хабарництво, жорстоке ставлення бюрократів до потреб простих людей — ось із чим стикнулися тоді кримчани, що хотіли переоформити своїх квартири в Кацивелі, Кострополі чи Симеїзі.

Російська армія несе за собою точно такі самі химери, яким були не раді навіть проросійські мешканці Криму. Україна — не ідеальна країна, але принаймні її державна система синхронізована з системою ЄС, а процеси подекуди цифровізовані. За довідкою вже не треба стояти чергу — більшість із них можна замовити електронно чи скориставшись мобільним додатком Дія.

Якість життя, яку намагається принести в Україну Путін, схожа до якості життя в невизнаній республіці Придністров'я. Там працює просте правило дикого пострадянського капіталізму: в кого більше грошей, той і правий. Для того не існує законів, правил чи норм. Верховенство права зникло. Свобода слова зникла. Є лише гроші, брудний капітал, що не обіцяє нічого доброго чесній людині з високими стандартами етики, з європейськими цінностями.

Україна не хоче уподібнюватися до так званої Придністровської республіки. Цього не хоче жодне українське місто. Цього не хоче жодна українська область. Володимиру Путіну немає чого запропонувати Україні, крім насильства над її громадянами. Тому його ідея спільної ідентичності - абсурдна.

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube