Елен Подляскі

Коли твоя бабуся за обідом раптом розповідає, як 1945-го зуміла втекти з нацистського концтабору разом із вісьмома іншими учасницями Опору, мимоволі хочеться дізнатися про це більше. Письменниця Гвен Штраус вирішила пройти слідами героїчних жінок, відновити перебіг подій і зробити все, щоб зберегти для нащадків пам'ять про те, що сталося понад 75 років тому.

Якось 2002 року Гвен Штраус обідала зі своєю 83-річною двоюрідною бабусею Елен Подляскі. Елен була француженкою, Ґвен, американська письменниця, теж жила у Франції, пише Люсі Волліс для ВВС, інформує UAINFO.org. 

Гвен лише у загальних рисах знала, що бабуся брала участь у французькому Опорі. Бабуся нічого про це не розповідала, а тут раптом розговорилася.

І Гвен почула драматичну історію про арешт, тортури в гестапо та нацистському концтаборі.

Наприкінці війни ув'язнених, серед яких була Елен Подляскі, вишикували в колону і кудись повели. Вони були впевнені, що їх женуть на страту.

"А потім мені і моїм подругам вдалося втекти", - лаконічно підсумувала літня жінка.

Онучка була вражена.

"Нерідко трапляється, що в'язні, що вижили, мовчать роками, або розповідають про пережите стороннім людям, а не близьким, - каже вона. - Але життя бабусі наближалося до кінця, і їй, напевно, захотілося зі мною поділитися".

Гвен захотілося дізнатися більше - насамперед про подруг бабусі зі щасливого порятунку. Результатом стала книга під назвою "Дев'ять".

Ув'язнені концтабору Равенсбрюк (архівне фото шведського Червоного Хреста)

Молоді підпільниці

24-річна Елен Подляскі була зв'язковою Опору на північному сході Франції, її конспіративне прізвисько було "Крістін". Вона мала інженерну освіту і говорила п'ятьма мовами, включно з німецькою.

"В ієрархії Опору вона стояла досить високо, - розповідає Гвен. - Більше року підтримувала зв'язок між агентами і займалася прийомом вантажів, що скидали на парашутах. Вона була видатною особистістю: елегантна, спокійна та вольова".

Перед відступом з Франції 1944 року гестапівці вирішили наостанок розрахуватися зі своїми супротивниками та провели масові арешти. Серед схоплених опинились також Елен, її шкільна подруга та ще сім жінок, з якими вони познайомилися пізніше.

22-річна Сюзан Моде (підпільна кличка "Заза"), за розповідями Елен, була дуже оптимістичною, доброю та щедрою. Вона та її наречений Рене допомагали молодим французам переховуватись від відправлення на роботу до Німеччини. Їх заарештували через місяць після весілля.

На правому знімку вгорі - Зінка, далі за годинниковою стрілкою - Ніколь, Жозі та Заза

Найпомітнішою фігурою у підпіллі була Ніколь Кларанс.

"Їй було всього 22, а вона керувала мережею зв'язків у всьому паризькому регіоні, - розповідає Гвен Штраус. - Це було дуже небезпечно. Ніколь заарештували за три тижні до визволення Парижа, у серпні 44-го, та відправили до Німеччини останнім рейсом".

Однією з останніх вивезли з Парижа і 29-річну Жаклін Обері дю Буле ("Джекі") - розвідницю Опору та найстаршу у "дев'ятці". Її чоловік був військовим і загинув під час війни у ​​1940 році.

Жаклін виховували дядько та тітка, бо її батько-моряк майже завжди був у плаванні.

"Коли він з'являвся в будинку, донька скрізь ходила за ним і сама, так би мовити, просолилася. Вона вживала матроські слівця, не соромилася прямо говорити, що думає, вічно курила, розмовляла низьким хрипким голосом і намагалася здаватися суворою".

Але за зовнішньою оболонкою ховалася вірна та дбайлива душа, каже Гвен.

27-річна Маделон Верстійнен ("Лон") і 23-річна Гілеметте Денделс ("Джиджі") походили з багатих нідерландських сімей і були подругами, які приїхали до Парижа для зв'язку з місцевим підпіллям і майже відразу потрапили до гестапо.

"Гілеметте була фізично міцною, але дуже лагідною і якоюсь повітряною, а Маделон - дівчиною з характером, з тих людей, які прагнуть усюди влізти і бути в центрі подій", - описує їх Гвен Штраус.

Рене Лебон Шатне, мініатюрну кучеряву блондинку з невеликою щербинкою між передніх зубів, інші звали "лялечкою", але Гвен говорить про неї як про людину виняткової хоробрості. У підпіллі Рене мала прізвисько "Зінка". Вона та її чоловік укривали збитих над Францією британських льотчиків.

Після арешту Рене народила дівчинку, яку назвала на честь своєї вітчизни Франс, але пробула з нею лише 18 днів. Потім дитину відібрали, а мати етапували до Німеччини.

На правому знімку вгорі Джекі, далі за годинниковою стрілкою Лон, Мена та Джіджі

Була ще Івонн ле Гійю ("Мена") - "дівчина з робітничого класу, яка любила бути закоханою". Серед підпільників, з якими вона співпрацювала у Парижі, були голландці, один із них став її хлопцем. На момент арешту їй виповнилося 22 роки.

Наймолодшою ​​з дев'яти була 20-річна Жозефін Борданава ("Жозі"), заарештована в Марселі. Вона була іспанкою, мала чудовий голос і особливо любила співати маленьким дітям, які одразу переставали плакати.

Молоді жінки зустрілися і потоваришували в бараку жіночого концтабору Равенсбрюк за 90 кілометрів на північ від Берліна.

Зловісне місце

Нацистська адміністрація знищила списки ув'язнених. Але за наявними даними, з травня 1939-го по квітень 1945 року через Равенсбрюк та його відділення пройшли 133 тисячі "німкень, що зганьбили націю", та учасниць Опору з усієї Європи. Туди ж навесні 1940 року доправили німецьких комуністок, виданих Москвою після укладання пакту Молотова-Ріббентропа.

Читайте також: Чому теза про "перемогу над фашизмом/нацизмом" є маніпулятивною від самого початку 

Близько 50 тисяч ув'язнених померли від недоїдання та хвороб, 5-6 тисяч тих, хто більше не міг працювати, розстріляли чи умертвили у газовій камері, 86 стали жертвами медичних дослідів.

Частина наглядачок відрізнялася патологічним садизмом. Їм допомагали охоронці-чоловіки із собаками та батогами. Після війни 16 колишніх співробітників табору були страчені за участь у масових вбивствах.

Після прибуття ув'язнених стригли наголо і видавали смугасті роби та дерев'яні шльопанці. Їжа складалася з окропу, в якому плавали шматки картоплі разом з лушпинням, кави з брукви і 200 грамів хліба на день.

Допомогла дружба

Героїні цієї історії казали, що їх урятувала дружба.

Умови були жахливими. В'язнів били, під час обшуків роздягали догола, у дощові та морозні дні перевірки навмисне розтягували на дві-три години.

Жінки завели "миску солідарності". Під час обіду кожна відливала в неї ложку баланди, і додаткову порцію, що утворилася, віддавали самій знесиленій.

Їх постійно мучив голод. Виникло питання - говорити про їжу чи ні? Вирішили, що краще говорити. Щовечора Ніколь, яка вміла добре готувати, ділилася рецептом смажених каштанів із вершками або мусу по-баварськи з полуницею та вишневим лікером. Її рецепти записували на важко здобутих клаптиках паперу, і так утворилася кулінарна книга, яку Ніколь ховала у своєму матраці.

Ніколь зуміла зберегти імпровізовану кулінарну книгу

Через якийсь час їх разом із великою групою бранок перевели у філію табору при заводі з випуску фаустпатронів у Лейпцигу. Елен розповіла двоюрідній онучці, що вони продовжували почуватися бійцями і за будь-якої можливості шкодили виробництву.

"Марші смерті"

27 квітня 1945 року охорона Равенсбрюка, залишивши на місці 3,5 тисячі нездатних пересуватися, погнала понад 20 тисяч ув'язнених на захід. Що з ними мали намір зробити, залишилося невідомим. 29-30 квітня піша колона та сам табір були звільнені радянськими військами.

За останні місяці існування Третього рейху таких "маршів смерті" з концтаборів було 52.

Те саме трохи раніше трапилося з ув'язненими лейпцизької філії. Після того, як завод розбомбила союзна авіація, близько п'яти тисяч виснажених жінок у легкому одязі, зі стертими ногами, що кровоточили, повели кудись у східному напрямку.

"Вони були впевнені, що або помруть з голоду, або всіх переб'ють, і треба бігти, - розповідає Гвен Штраус зі слів двоюрідної бабусі. - Обравши момент, коли охорона відволіклася, вони стрибнули в придорожню канаву і прикинулися мертвими. Трупи тоді лежали всюди, тож хитрість спрацювала і колона пішла без них далі".

Десять днів жінки пробиралися на захід, аби потрапити до американців. Джекі була хвора на дифтерію, Зінка - на туберкульоз, Ніколь нещодавно оговталася після запалення легенів, а Елен страждала від хронічного болю в тазостегновому суглобі.

Гвен Штраус знадобилися три поїздки до Німеччини та воістину детективна робота, щоб точно відтворити їхній маршрут. Інформацію доводилося збирати по крихтах із записок, залишених жінками, інтерв'ю з їхніми рідними, військових архівів і в кінематографістів, які раніше займалися історією Маделон Верстійнен.

"Найбільше мене вразило, як повільно вони просувалися - всього по 5-6 кілометрів на день", - каже вона.

"Потрібно було щось їсти і десь спати. Елен і Маделон, які вільно розмовляли німецькою, вирушали на переговори зі старостою чергового села і просили якоїсь їжі та дозволу переночувати в коморі. Вони розуміли, що найкраща тактика - поводитися якнайприродніше і не виявляти страху. Хоча, звичайно, всі боялися, що їх уб'ють або видадуть".

Елен и Лон у 2008 році

Останньою перешкодою на шляху стала річка Мульде у Саксонії.

"Стоячи на мосту через Мульде і дивлячись на воду, я не могла стримати хвилювання", - говорить Гвен.

Читайте також: Справжня національна трагедія: ось чому саме Італія – чи не найбільша прихильниця Росії

Коли жінки перебралися на той бік, Джекі ледве дихала і просила залишити її, але всі сказали, що врятуються лише разом.

І ось нарешті почулося гарчання джипа, машина зупинилася, два американських солдати привітали врятованих і пригостили їх сигаретами.

Мовчання та самотність

Під час свого розслідування Гвен Штраус дізналася і про те, як нелегко було її героїням освоїтись у повоєнному житті.

Частина людей ставилася до жінок, які пройшли депортацію та табори, м'яко кажучи, неоднозначно. Вони скоро зрозуміли, що цю частину біографії їм краще не афішувати.

"Вони погано виглядали, при цьому вважалося, що у перебування в таборі є чимось ганебним. Вони були дуже самотні", - говорить Гвен.

"Вони так багато пережили разом, але потім пішли кожна своєю дорогою і опинилися серед людей, які не дуже прагнули їх вислуховувати, а вони соромилися розповідати. Колишніх солдатів лікують від посттравматичного синдрому, але вони не були військовослужбовцями".

"У списку видатних героїв французького Опору [складеному за розпорядженням президента де Голля] значиться 1038 осіб, і серед них лише шість жінок, чотирьох з яких на той момент уже не було в живих. Це сміховинно мало, з урахуванням того, що чоловіків та жінок у Опорі було приблизно порівну".

Учасниці цієї історії довго не бачилися, за винятком Джіджі та Мени, які залишилися близькими подругами та стали хрещеними матерями дітей одна одної.

Читайте також: Огидний спадок Муссоліні досі дається взнаки

"Ті, хто ще залишався живим, востаннє зібралися разом приблизно в той час, коли двоюрідна бабуся повідала мені свою епопею. Я б сказала, запізніле побачення", - говорить Гвен.

Що трапилося з маленькою Франс?

Гвен розшукувала її три роки. "Я нарешті знайшла її абсолютно випадково. Виявилося, що вона живе на півдні Франції відносно недалеко від мене. "Це ж треб, - сказала вона при зустрічі, - я дожила до 70 років і тільки тепер дізналася стільки нового про маму!"

Франс Лебон Шатне Дюбрюк у 2019 році

"Зінка" Шатне після війни відшукала дочку, але важко хворіла на туберкульоз, яким заразилася в таборі, перенесла кілька операцій і часто не могла займатися дівчинкою, відсилаючи її до родичів. Вона померла у 1978 році, так і не розповівши дочці про свої пригоди.

"У таборі Зінка весь час повторювала, що зобов'язана винести все і врятуватися заради дочки, а дочка тільки від мене дізналася, наскільки важлива вона була для мами і як допомогла їй вижити", - говорить Гвен.

Елен Подляскі померла у 2012 році у віці 93 років. За словами двоюрідної онучки, до самого кінця траплялися хвилини, коли було зрозуміло, що минуле продовжує її переслідувати.

"Жінки страждають від війни по-особливому, ми навіть не до кінця розуміємо, наскільки сильно, - каже Гвен Штраус. - Я хотіла, щоб усі про це дізналися".

 Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube