Сьогодні продовжу розмову почату у цій статті. Хоча, якщо дослідити увесь архів ІС, то стане зрозумілим, що кожен з матеріалів, це продовження розмови, початої у 2014-му році. Це не тільки моє бачення війни, окупації, це не просто фіксація сьогодення, це постійна розмова, як з тими, хто вміє думати, аналізувати, так й моє намагання достукатися до ексземляків, які здебільшого живуть емоціями та пропагандистськими кліше, які отримують щодня з телебачення та кабінетів колабораціоністської влади.
З початку війни мої дописи були попередженням. Саме так. Попередженням! Бо я, як й багато проукраїнських громадян Сходу, намагалася попередити любителів ковбаси та сталіна про те, що буде, якщо вони побудують отой самий "руський мир" на теренах Донбасу.
Ви думаєте ми не казали "росія закриє усі шахти, бо вони не рентабельні"? Казали! Наводили приклади фінансування шахт Донбасу з Державного бюджету України, наводили приклади пільг та зарплат у різних регіонах для різних професій, щоб бачили, що насправді, незважаючи на задекларовану рівність, шахтарів виділили законодавчо у елітну касту, яка має соціальні переваги над рештою населення. Ми приводили, як приклад, життя у Ростовській області, де закрили усі шахти, а шахтарі не мали й не мають жодної преференції від держави.
Ми приводили приклад життя у будь-якій на вибір з інтернету російської деревні чи міста росії. Навіть у шахтарських чи нафто-газо-золото-алмазо-видобутних регіонах. Ось, кричали ми, дивіться, як живуть люди в омріяній вами, вигаданій вами країні-мрій, без доріг, без інтернету, без роботи, без газу, без туалетів, без лікарів, без цивілізації.
Ми приводили тисячі прикладів з життя отої омріяної мешканцями Донбасу "країни-мрій", бо ж про росію та життя там, тоді усі розповідали щось казкове: людям там усе безкоштовно, великі зарплати, великі пенсії, нано-технології, супер-медицина, яка лікує безкоштовне усі хвороби, супер-нано-технологічні війська, які боїться само НАТО, зв’язки з неземними цивілізаціями та використанні їх технологій, але найголовніше, що на росії усі багаті, здорові, щасливі, бо там немає олігархів та влада все робить для людей, бо так показують у телевізорі.
Нас не слухали. Більш того, ці розмови викликали агресію у критичної більшості народу Донбасу, який свято вірив у свою мрію "пожить па-багатому в россии". Їм здавалося, що ми хочемо забрати в них ось цю мрію, можливість. Це, звісно, викликало агресію. Більш того, ці мрійники одразу відносили усіх, хто критично чи негативно оцінювали життя на росії до ворогів й вбивали. "Или будет по нашому, или никак" – ось це у 2014-му горлали повсюди.
Тоді на Донбасі було популярно казати "все будет Донбасс". Хто це пам’ятає? Майже ніхто! Навіть самі донбасяни забули це гасло. Саме тоді, у липні 2014-го, коли я у місті Свердловськ Луганської області почула цей меседж від триколорадного натовпу земляків, я написала у ФБуці- Все буде Україна! Цей вислів знають мільйони людей.
Чому так? Тому що треба було у школі вчити історію. Бо країни з фундаментальною, тисячолітньою, віковою, глибинною історією живуть вічно. Україна була до срср й залишилася Україною після розпаду срср, а росія, це вигадана назва маленької федеративної республіки (рсфр), уламку срср, що так й не зміг стати незалежним та самостійним, бо нінащо не згоден, окрім як сидіти в когось на шиї.
От про "сидіти на шиї" ми теж казали, тоді у 2014-му, коли намагалися врятувати свій край від біди. Як москва забирала з регіонів усе, як на Донбасі був вічний дефіцит усього, як "в закрома родины" забирали врожай працьовитих українців, як селянам-рабам, не давали паспортів, щоб не тікали у місто, як платили трудодні. Нагадували, як у 1991 році шахтарі Донбасу кричали "мы не хотим кормить москву".
