Фото: minre.gov.ua

19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР видала указ про передачу Кримської області зі складу Російської РСР (РРФСР) до складу Української РСР (УРСР).

Це рішення, часто оточене міфами, насправді було зумовлене прагматичними економічними та адміністративними причинами в контексті післявоєнного відновлення СРСР, а не особистими "подарунками" чи сентиментами. Більше про це розповідає "Еспресо", інформує UAINFO.org. 

Післявоєнний контекст: економіка, вода і логістика

Бухта Севастополя після захоплення його німецькими військами на початку 40-х років. Фото: Вікіпедія

Після Другої світової війни Крим перебував у катастрофічному стані. Адже півострів був сильно зруйнований бойовими діями, а злочинна масова депортація кримських татар у 1944 році призвела до гострого дефіциту робочої сили. 

Відновлення сільського господарства, промисловості та курортів вимагало значних ресурсів (Крим завжди був дотаційним регіоном), яких у РРФСР бракувало для ефективного управління віддаленим краєм.

Радянським чиновникам стало очевидно, що економічно Крим значно тісніше пов’язаний із материковою Україною, ніж із центральними районами РРФСР. Географічно Крим має сухопутний зв’язок лише з українським материком через Перекопський перешийок. Енергопостачання, залізничні гілки, постачання продовольства та промислових товарів йшли переважно з українських областей. Ключовим питанням була вода: посушливий степовий Крим потребував зрошення. У 1950-х роках уже планувався масштабний проєкт подачі дніпровської води – майбутній Північно-Кримський канал, який зрештою запустили у 1960-х роках і який забезпечував до 85% потреб півострова в прісній воді.

Важливо й те, що населення півострова після війни активно поповнювалося вихідцями з українських регіонів. Господарські, соціальні та кадрові зв’язки дедалі більше інтегрували Крим в український економічний простір.

Не "подарунок", а рішення в межах тоді однієї радянської імперії

Фото: Вікіпедія

Історично Крим тяжів до українських земель ще з часів Київської Русі та козацької доби, але в радянський період це не було головним аргументом. 

Поширений міф стверджує, що Крим нібито "подарували" Україні до 300-річчя Переяславської ради 1654 року. Проте таке формулювання про "подарунок" – радше пізніша політична інтерпретація радянської (російської) пропаганди для підкреслення "братерства" народів і помпезного відзначення круглої дати. 

Натомість у радянській системі йшлося не про передачу між незалежними державами (якими вони не були), а про зміну адміністративних кордонів усередині однієї централізованої держави – СРСР.

У первинних документах указу від 19 лютого 1954 року про ювілей взагалі не згадується – акцент саме на економіці, територіальній близькості та господарських зв'язках:

"Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і Українською РСР… ", - йдеться в Указі Президії Верховної Ради СРСР. 

Рішення ухвалювали вже за Микити Хрущова, першого секретаря ЦК КПРС, після смерті Сталіна в березні 1953 року. Це стало частиною ширшої політики десталінізації та виправлення його помилок, зокрема в національній політиці, щоб стабілізувати ситуацію. 

Марк Крамер, професор Гарвардського університету та фахівець з історії холодної війни, стверджує, що передача Криму частково допомогла Хрущову зміцнити своє хитке становище в боротьбі з прем'єром Георгієм Маленковим – завдяки підтримці першого секретаря ЦК КП України Олексія Кириченка. Крім того, Крамер вважає, що рішення мало збільшити частку етнічних росіян в УРСР, яка стикалася з проблемами інтеграції колишніх польських земель через український націоналістичний опір. Тобто, щоб посилити русифікацію, такий собі замаскований "троянський кінь".

Тож після цього рішення його затвердили Верховні Ради РРФСР і УРСР, а 26 квітня 1954 року Верховна Рада СРСР внесла відповідні зміни до Конституції. У червні 1954 року – аналогічні зміни внесли до конституцій РРФСР та УРСР. Фактично від літа 1954 року Кримська область офіційно на всіх рівнях стала частиною Української РСР.

Історичне рішення і його довгі наслідки

Новобудови у кримських містах, зведені українцями після 1954 року. Фото з колекції Національного музею історії України

У радянські часи передача не сприймалася як щось драматичне, бо Крим залишався в межах єдиної держави – Союзу РСР, кордони між республіками були умовними, а Москва зберігала повний контроль над всіма процесами. Тобто, для росіян це не змінювало суті, попри всі офіційні документи, у розумінні Кремля півострів не "віддавали" Україні як окремій країні.

Тому після розпаду СРСР у 1991 році ситуація набула драматичного характеру. Реваншистські та проімперські сили в Росії почали просувати наративи про "незаконну передачу" та "повернення" Криму. А проросійські настрої на півострові постійно підживлювали пропагандою, фінансуванням та політичним впливом з Москви – через медіа, організації та окремих політиків.

Уже в 1992 році Верховна Рада Криму ухвалила декларацію про державний суверенітет і проголосила Акт про державну самостійність Республіки Крим, однак після переговорів із Києвом ці рішення були переглянуті, а автономія залишилася у складі України. Найбільшої напруги ситуація набула у 1994–1995 роках, коли президентом Криму став проросійський політик Юрій Мєшков. Він виступав за тісну інтеграцію з Росією, перехід на російське законодавство, рубль як валюту та фактичне зближення з РФ. У відповідь Верховна Рада України у 1995 році скасувала кримську конституцію 1992 року та ліквідувала посаду президента Криму, повернувши ситуацію в конституційне поле. Хоча спроби формального відокремлення тоді не були реалізовані, проросійські настрої в регіоні зберігалися й надалі, періодично стаючи інструментом політичного тиску.

Кульмінація настала під час Революції Гідності 2013–2014 років. Росія скористалася політичною нестабільністю в Україні, слабкістю влади (проросійський президент Віктор Янукович втік до РФ) та ситуацією в Криму. Спочатку там з'явилися "зелені чоловічки" без розпізнавальних знаків, потім – псевдореферендум і анексія. 

Тож саме з Криму почався ланцюг подій, який й досі впливає на всю країну: окупація півострова стала першим доміно, за яким пішла війна на Донбасі (АТО/ООС), а згодом – повномасштабне вторгнення Росії в Україну 2022 року. Та важливо пам’ятати, що передача 1954 року – це не "подарунок" і не помилка, а раціональне адміністративне рішення в умовах єдиної тодішньої радянської імперії. 

Сучасна російська агресія намагається переписати цю історію, щоб виправдати порушення міжнародного права, яке у 90-х роках керівники РФ зобов’язалися дотримуватися та охороняти (наприклад, Будапештський меморандум). Але факти залишаються фактами: Крим став частиною України з 1954 року законно та обґрунтовано, а агресивні дії Путіна не мають нічого спільного з "відновленням історичної справедливості". Йдеться про свідоме порушення міжнародно визнаних кордонів, закріплених після розпаду СРСР і підтверджених самою Росією в низці міжнародних угод. Саме тому питання 1954 року – це не про "подарунки" чи символічні жести, а про юридичну тяглість, міжнародне право та відповідальність держав за власні зобов’язання.