Сказати чи ні, як плачуть і бояться дружини побитих на Банковій? Як чути в телефонну трубку плач дітей їхніх, - бо мами говорять не з ними, а питають у когось, що робити? Сказати, що хлопці стали зі спокійних і розважливих нервовими й сіпаними, хоч як вони це, їм здається, приховують?... Що у одного судоми в ногах - а йому кажуть, що то інфекція, у другого - рука неправильно зрослася, бо її в лікарні швидкої допомоги не виявили як поламану, і тепер її треба наново ламать і збирать? У третього ступні не чути - десь перервалися сухожилля, шукай тепер... У четвертого, молодого, зуби вибиті, зарано вставлять за віком, але тепер мусить. У п'ятого очі не бачать... Сказати, що не спиться нормально, голови потрощені болять, німіють пальці, недавно здорові молоді чоловіки ходять з паличками?... Що про кожен судовий процес уся група тепер об'єднаних одним буквально ланцюгом тривожно переглядає новини? І чим далі, тим гірше... 

Що життя пішло шкереберть, що їх звуть «політічеські», що родини затероризовані?... В мирний час, у « стабільній» країні ...Що тролі взялися за них на форумах - хоч не відкривай... Сказати про це - щоби зраділи ті, хто навмисне це робить з безневинними потрощеними хлопцями, іхніми матерями, дітьми, коханими? Щоби дрижали ті, кого це ще не спіткало, але, мовляв, дивіться - може бути з кожним! Щоби ні Новий рік, ні Різдво не були в радість, і який там ще Дід Мороз... Щоби знали, що на вулицю виходити нічого - навіть пройтися. Що закон про те, щоби іх відпустить, був фікцією, як і Конституція, яка сьогодні є фікцією. 

Що ніякоі політичноі волі ні в кого нема. Що не буває тут ніяких громадянських прав. А ще, здавалося б, недавно були.

Що попереду - суди. І ще з кожного жили тягнутимуть молоденькі судді з лицями запрограмованих зомбі. 

Казати! Кажу. Але - не на радість тим, хто це все творить. А щоби пам'ятали - за що доведеться спокутувати. 

Все це - списки того, за що доведеться відповідати завтра. І завтра - воно невмолимо буде. Це ще ніхто не в силі відмінити.