Ця стаття була написана 21-го листопада 2013 року, однак, через відомі події, тимчасово втратила актуальність. Нині я її дещо відредагував – і вона знову відображає дійсність. Отже, трішки більше, ніж 9-ть років тому сталась визначна історична подія як у моєму житті, так і в житті цілої країни – Помаранчева революція.

Cьогодні її оцінюють по різному. Хтось повністю розчарувався і воліє навіть не згадувати про неї. Хтось відчуває ностальгію і поринає у світлі спогади. Хтось відверто жалкує про свою участь в тих подіях, а хтось навпаки – про свою неучасть. Хтось знову вийшов на Майдан, аби її повторити, а хтось – аби завадити її повторенню. Однак двічі в одну річку не ввійдеш. І якщо тоді ми зазнали поразки, то сьогодні головне - винести правильний урок. Розібратись у головному питанні: «Чому?».

Я ні в якому разі не шкодую про свій вчинок далекого 2004-го. І сьогодні, знаючи про результати тієї революції, я все одно вийшов би на Майдан. Як вийшов і продовжую виходити нині.

Україні конче потрібен той досвід. Навіть негативний. Власне, для мене все почалось задовго до 22 листопада. Я агітував за Ющенка, захищав голоси на виборчій дільниці, ліпив «зарази» на «ворожій» агітації, проводив «смугасті рейси» (флеш-моби у смугастих шапках, коли група людей несподівано починала ходити по колу у смугастих «арештантських» шапочках, заклавши руки за спину, і вигукувати, що наш президент – ЗЕК, валюта – чай і цигарки тощо) у містах східної України, після чого тікав від міліції і «братків» (яких сьогодні називають «тітушками»)… Я мандрував різними містами, ночував на зйомних квартирах або і просто на підлозі офісів, обмальовував стіни гаслами і танцював під улюблену музику на мітингах…

Я був одним із мешканців першого наметового містечка у Києві – на Контрактовій площі. Сьогодні там стоїть пам’ятний знак «Майдан – початок».

Тепер не все так однозначно. Деякі колишні лідери і активісти тієї революції стали на службу до президента Януковича, деякі відійшли від активної політичної діяльності, деякі опинились за гратами, деякі втекли за кордон, деякі зійшли на маргінеси української політики… аби сьогодні знову про себе гучно нагадати.

Деякі ж тодішні регіонали, а то і братки, які ловили на вулицях помаранчевих активістів, стріляли на дільницях, фальсифікували голоси виборців, сьогодні вдають (хоча, мо, і справді їхня свідомість змінилась?) із себе найрадикальнішу і найжорсткішу опозицію.

Чому так? І у чому тоді була найбільша наша помилка?

На моє переконання – у надмірній персоналізації виборів та «вождизмі» політики. Ми кричали «Так – Ющенко!», не замислюючись над тим, що він має зробити на посаді президента. Ми вважали, що він краще знає. А він знав рівно стільки, скільки знали ми. Він вважав, що на місці якось зорієнтується. Бо він – звичайна смертна людина, що волею випадку стала на чолі народних сподівань.

Ми ставились до нього, як до месії, а варто було ставитись як до найманого працівника.

А що стається тоді, коли найняти прораба, оформити, платити зарплату, надати йому будматеріали, кошти, ресурси, але не дати йому плану робіт і проекту будинку? Він все одно починає будувати будинок. Але не нам, а собі.

Це і сталось в Україні. Та й не лише у 2004-му. Фактично, так було завжди. Так може статись і сьогодні. Та я не хочу, щоб так було і надалі.

Тому сьогодні питання прізвища «прораба» для мене другорядне. Бо першочергово необхідно визначитись із «планом робіт» та «проектом будинку».

У такому разі, перевагу необхідно надати не зовнішньому зображенню бажаної будівлі, не яскравій картинці, а «сірим» кресленням, схемам і детальним (хоч для когось і нудним) розрахункам.

А вже після цього необхідно підбирати команду виконавців роботи. Не прізвище єдиного керівника, а саме всю команду, з розподілом функцій та обов’язків, і з детальними резюме.

Чи запропонує нам таке хоча б один із майбутніх кандидатів? Одне я знаю напевне – за гарну зовнішню картинку я більше не веду боротьби. Мені потрібен зміст.

Україні потрібна революція змісту!