Віртуальна реальність.

Коли в одній кімнаті або в одному купе потягу, або навколо діжки у якій палають дрова, або (не приведи господи, але зараз це дуже й дуже можлива можливість) у одній камері збирається кілька диванних політологів та кухонних аналітиків, вони одразу починають говорити про життя. Тобто про політику. Вони починають робити припущення стосовно того, чи допоможе нам «заграниця», коли в Росії закінчаться гроші і вона нарешті почне займатися своїми власними справами, чи досидить Янукович на своєму унітазі до першого квітня (було б дуже символічно, якби унітаз зламався саме в цей день) і з інших, не менш важливих питань.

І от завжди в таких розмовах звучить одна й та сама фраза: «Ну, не можуть же вони бути аж такими ідіотами…». Як диванний аналітик зі стажем, я гарантую – ця фраза звучить завжди. Якщо ніхто її не промовляє, то це роблю я, просто, щоби розрядити атмосферу.

Що цікаво, роками нам дають безліч можливостей пересвідчитися, що вони можуть бути не тільки «такими ідіотами», але й набагато гіршими. І все одно, ми вперто повторюємо цю фразу, як мантру. Бо вона дає відчуття того, що світ логічний. Що, як би там не було, а остаточної дурні ніхто не зробить. Бо не можуть люди, які видерлися на саму маківку суспільної піраміди, бути закінченими дебілами. Отже все не так погано.

Вибачте, але я мушу відкрити вам страшну таємницю, яка, насправді, і не таємниця, а заяложена до дірок банальність. Все саме так і погано. Жоден із тих, хто приймає рішення, не розуміє, ані що відбувається, ані що із усім цим треба робити. І це не протиприродно. Це, як раз, цілком закономірно походить від логіки тієї системи в середині якої ми живемо.

Нам неодноразово казали, що наша держава нагадує аутиста. Ми погоджувалися із цим, солідно кивали головою, а через п’ять хвилин знову казали: «Нє, ну он не може бить дураком, бо як тоді він туди заліз? Це ж треба шось у голові мать, шоби аж на самий верх вскарабкаться». По-перше, як я вже писав вище – ще й як може. А по друге, яка різниця дурень він, чи розумний, якщо він вас не чує? Навіщо йому потрібно вас чути? Окремо взятого вас не потрібно. Як і окремо взятого мене. Як і окремо взяту вчительку географії Віру Іванівну, чи плиточника Семена. Але відчувати настрої суспільства в цілому, керівництву держави необхідно. Для нього це питання життя та смерті. Причому, іноді в буквальному сенсі слова.

Але в цій системі немає зворотного зв’язку. Ба більше. Вона побудована таким чином, щоби той, хто опинився на самій верхівці, повністю втратив почуття реальності. І то не тільки у відношенні суспільних настроїв. Бо бідолашний хлопчик, який змалку наголодувався, а потім більшу частину життя дерся на гору, розштовхуючи ліктями, роблячи підніжки, перегризаючи горлянки, і вилизуючи до дзеркального блиску усі вищестоящі дупи, нарешті хоче пожити по людські. Він хоче, аби навколо все було красиво, радувало око приємною позолотою та пахло фіалками. І щоби усі казали що-небудь заспокійливе. Не важливо що саме, але шоби всьо було тіп-топ. А чути речі неприємні він не хоче. Наслухався вже по самоє німагу. Досить!

І люди, які приносять йому новини, дуже швидко це розуміють. А хто не розуміє, той іде чистити стайні. Не знаю, можливо стайні теж золоті, але лайно там саме натуральне. Тому їм цього не хочеться. І вони починають фільтрувати інформацію.

Ви гадаєте я все це пишу про Януковича? Ні. Принаймні, не тільки про нього. У тій чи іншій мірі, це притаманно усім нашим діячам високого рангу. Просто, Янукович досяг рівня архетипу. Це ідеальний відірваний від реальності керівник. Сферичний аутист у вакуумі.

Власне, тут проблема не в ньому. Проблема саме у відсутності зворотного зв’язку. Щоби зберігати у таких умовах контроль над ситуацією, керівник має бути просто-таки видатною особистістю. В історії такі диктатори траплялися не раз і не двічі, але це явно не наш випадок. Людина просто розумна, тим більше не розумна, а та, яку всі називають «нормальною», у таких умовах дуже швидко переселяється у приємний віртуальний світ і мешкає там роками.

Зайве підтвердження тому – тітушки. Я маю на увазі не горлорізів типу «Оплоту», а тих нещасних, які стоять на мітингах за сто п’ятдесят гривень на день. Або бюджетників, яких зганяють на ці заходи, як худобу на вечірню дійку.

Ви ніколи не замислювалися, а нащо це взагалі робити? Для іноземців? Їм на тітушок начхати, як і на нас із вами. Щоби показати нам, що ми «не народ»? Тут результат прямо протилежний. Побачивши цих «антифашистів», пристойна людина. не вагаючись, запишеться у фашисти. У нас уже можна створювати громадський рух «Фашисти за демократію». Буде, мабуть, наймасовішим в історії України.

Може людей збирають, щоби переконати телеглядача зі сходу та півдня, у тому, що саме його позиція громадянська, а всі інші не позиції, а просто діагноз? Так, для цього безперечно. Але всі ці намети у Маріїнському парку із цілодобовими чергуваннями за додаткові гроші… якась надто складна гра, задля зйомки кількох репортажів.

Мені здається, що все це робиться, не в останню чергу, задля впорядкування власного всесвіту. Тобто, ці люди створюють віртуальну реальність, аби згодувати її іншим, але потім самі підсаджуються на неї, як на наркотик. Брехня, якою вони наповнюють ефір, надто приємна для них, аби вони самі ж на неї не купилися.

Гадаю, те саме відбувається із усіма розвідданими, внутрішньо та зовнішньополітичною аналітикою, економічними та соціологічними дослідженнями, тобто, з усіма новинами. Звісно, ці люди мають купу ексклюзивної інформації, якої ніколи не буде у мудрих кухонних аналітиків, типу нас із вами. Та скласти загальну картинку у дяді Васі, що гріється біля діжки на Майдані, шансів більше.

По-перше, деякі з цих дядєй Васєй мають по дві освіти. А по-друге, підхід до відбору інформації у них часто набагато реалістичніший, ніж у керівників багатьох держав. Врешті-решт, вони просто відчувають чим пахне повітря. А в повітрі виразно відчувається запах смаленого.

Тому коли наступного разу вам скажуть: «Ти що! Ти, взагалі, уявляєш які аналітичні центрі на них працюють? Знаєш, скільки у них джерел інформації? Там же ж люди спеціально академії позакінчували, щоби все прорахувати!» спокійно посміхайтеся у відповідь. Бо все це до дупи. Які б центри не працювали, а той, хто приймає рішення, все одно дебіл. Усміхнений дурник, який грає в стратегічну іграшку на комп’ютері, а думає що керує державою.