Фото з ФБ Дмитра Ларіна

Назва статті запозичена з книжки спогадів відомого борця за свободу Нельсона Мандели. Визволенню свого народу він присвятив майже півстоліття. Найближчої після його смерті неділі головними сюжетами світових медіа був похорон великого африканця й мільйони українців на центральній площі Києва. Перемога здавалася тоді такою близькою, що застереження Мандели про тривалість дороги до волі сприймалося як неактуальне.

Минуло кілька виснажливих тижнів боротьби, перш ніж стало зрозуміло: режим швидко не впаде. Головним джерелом їхнього гніву десятків тисяч громадян була влада, що ніби не помічала масштабного двомісячного протесту. Проте з часом на джерело роздратування Майдану перетворилася й опозиція. Безпорадність і розгубленість обранців від «Батьківщини», «Удару» й «Свободи» під склепінням Ради у хвилини, коли країну перетворювали на диктатуру, шокували не менше, ніж зухвалість їхніх провладних опонентів.

Врешті-решт розгнівані громадяни дали волю обуренню. Так на Грушевського почалася справжня війна. 

Відтоді переміщений на кількасот метрів від центральної площі Майдан знову ожив, дістав нове дихання, скинув із себе двомісячну втому. «Криваве Водохреще» сприяло його очищенню. На палаючих барикадах під кулями й гранатами розвіялися як дим політичні інтриги. Ризик втратити життя або здоров'я повернув первісну щирість, активні дії додали запалу. Саме цей Майдан подарував нам безліч образів, які змусили пройнятися почуттям гордості навіть найбільших скептиків і кожного відчути — «ще не вмерла...». Боротьба увійшла в нову фазу і вимагає ще більшої жертовності. Ми знову здивували світ, який почав пригадувати, що цінності не лише декларують, а й обстоюють у боях ціною крові. 

Для мене найбільш промовистим символом тих днів став образ літнього подружжя, обом — далеко за сімдесят. Я побачив їх у ніч, коли Майдан розширив свої «володіння», пересунувши барикади на Інститутській до вулиці Ольгинської. О другій ночі, за температури мінус 15 старенькі важко піднімалися слизькою вулицею вгору. В руках кожен тримав по одній, радянського зразка, лижній палиці. Непевним — через вік, а не через брак рішучості — кроком, вони йшли «захищати наших від »Беркуту"… 

Зміни обличчя Майдану відтоді легко помітити: типовим представником став озброєний палицею і щитом середнього віку чоловік у шоломі (військовому, велосипедному, мотоциклетному…). Зміни зачепили не лише зовнішній вигляд протестувальників. Іншим став внутрішній світ багатьох із них. З'явилися люди, яких без жодних перебільшень можна назвати професійними революціонерами — вони перейшли свою межу неповернення і тепер розуміють, що перед ними лише дві перспективи: перемога або в'язниця. Саме вони стали головним генератором рішучості. 

Іншою стала й атмосфера на центральній площі, куди після запеклих боїв на Грушевського знову перемістився епіцентр протесту. Вона вже не весела, як раніше, навпаки, радше сувора й тривожна. «Безбашенну» креативність заступила майже військова дисципліна. Відкриті обличчя сховалися під чорними балаклавами, замість яскравого зовнішнього розмаїття — однаковість камуфляжу. Майдан стає військовим табором. Головні на ньому — солдати, все інше (кухня, сцена, медпункти) — лише допоміжні служби.Комусь ці зміни можуть подобатися, комусь — ні. Але і захоплення, і несприйняття ґрунтується переважно на емоціях.

Спробую раціонально проаналізувати здобутки і втрати Майдану після 19 січня, порівняти з попередніми. Таким чином зможемо дати відповідь на важливе запитання: чи справді насильницькі методи боротьби ефективніші за мирний протест? Спроба аналізу абсолютно не заперечує глибини моєї поваги до людей, котрі в цій боротьбі пожертвували своїм здоров'ям і навіть життям. Якраз навпаки — саме ця жертовність надихнула написати ці рядки.

Найбільшим досягненням протесту до 19 січня стало те, що Майдан набув статусу суб'єкта політичного процесу. Суб'єкта, з яким змушені рахуватися всі: опозиція, влада, навіть далекий і часто байдужий світ. Навряд чи хтось із них передбачав, що незначне громадське збурення наприкінці листопада може настільки змінити їхній порядок денний і плани на майбутнє. Тепер ніхто з трьох гравців не може бути певним, що вдасться тихо «порішати» всі проблеми, і народ проковтне результати закулісної діяльності. Змінилися вся Україна, продемонструвавши взірці самоорганізації, жертовності, солідарності. Ці зміни зачепили людей, які перейшли через Майдан (а таких загалом уже мільйони), які лише спостерігали, і навіть тих, хто його не підтримував. Усі вони зрозуміли: жодна, навіть наймасштабніша і найдорожча імітація активності, не здатна зрівнятися з діяльністю ідейно мотивованих людей. 

Які додаткові перемоги з'явилися після Грушевського? Найбільшою вважають те, що «влада злякалася і змушена була сісти за стіл переговорів». Обидві складові цієї тези викликають сумнів. Адже, незважаючи на рішучість і завзяття протестувальників, трьох убитих під час цих подій і ще кількох після них, сотні кинутих «коктейлів» і каменюк, ні парламенту, ні Кабміну, ні адміністрації президента штурмом не взяли. «Лінія фронту» на вулиці Грушевського за більш як тиждень боїв не змістилася ані на метр. Переговори теж не стали здобутком — влада йшла на них і до, і після того. І однаково бачила в них лише інструмент для «розводу котят».

Як «трофей» нового етапу боротьби намагаються подати відставку уряду Азарова. Вона справді має стосунок до подій на Грушевського. Але принципово цей крок нічого не змінив. В уряді тепер як в.о. і далі працюють Захарченко, Табачник та інші, а очолила його найближча до Сім'ї людина — Арбузов.

Активний масовий протест нарешті вийшов за межі Києва і Західної України. В 10 областях країни відбулися захоплення обласних адміністрацій, протестні віча затопили майже всю країну за винятком двох регіонів. Детонатором справді стало насильство, але не протестувальників, а влади: людей на вулиці міст вивела страшна інформація про вбитих на барикадах, викрадення й катування активістів.

Про Україну знову почали більше писати західні медіа, про неї знову згадали політики світу — безперечно, все це справді так! Але в цих повідомленнях дедалі частіше лунають застереження про «неприпустимість застосування насильства протестувальниками». Мало того, деякі видання — з власних мотивів чи за підтримки нашого східного сусіда, посилаючись на інформацію про бої на Грушевського, вже пишуть про «загрозу правого радикалізму з України», «фашистів, які стоять за протестами на Майдані». В час найдраматичнішого періоду протистояння кількість публікацій «за» і «проти» Майдану вперше за майже три місяці досягла небезпечного 50 на 50.

Врешті, головним здобутком насильницьких дій на Грушевського вважають те, що їхню ключову причину — «закони 16 січня» — ліквідували. Справді, диктаторські закони скасували, але, цілком можливо, тільки тому, що вони вже виконали свою провокаційну роль: змусили частину демонстрантів до насильства. Якщо «А» має за мету спричинити появу «Б», то існування першого має сенс лише до такого моменту. Далі «А» можна позбутися, використавши цей факт як аргумент про нібито готовність до компромісу й діалогу. 

Тож здобутки і перемоги нового етапу Майдану далеко неоднозначні. Але крім них є й очевидні втрати. Для їх аналізу слід наголосити на ключових для протестного руху моментах, без яких він не може перемогти. Отже, беззаперечними передумовами падіння режиму є:

а) масовість руху опору, охоплення ним максимально широкого спектра суспільства; 

б) перехід на бік протестувальників частини провладної еліти і насамперед представників силових органів, що їх режим використовує як інструмент приборкання;

в) підтримка руху, бодай моральна, світовим співтовариством.

Почну з останнього, вже частково висвітленого в цій статті. Події на Грушевського водночас і привернули додаткову увагу світу, і змусили його засумніватися в доцільності підтримки Майдану. Пишу це, спираючись на аналіз прочитаного в закордонній пресі й розмов із присутніми тут західними політиками й журналістами. Певен, якби не попередні два місяці ненависних декому з радикалів «диких танців», думка світу щодо подій в Україні різко змінилася б у потрібний українській і російській владі бік.

Скорочення соціальної бази протесту, яке почалося після 19 січня, видно і неозброєним оком, і його фіксують соціологічні опитування. На відміну від учасників мирних акцій, перед протестувальниками, що обирають насильницький спротив, значно вищий «поріг входження». Його можуть перетнути лише фізично й морально спроможні до силових дій громадяни, а такими здебільшого є чоловіки середнього віку. Інші категорії населення опиняються значною мірою поза протестом, переходять у спостерігачі. 

Гірше те, що між учасниками і спостерігачами поступово зростає прірва нерозуміння. Перші спалили за собою всі мости, їм нема куди повертатися, вони рішучі і забезпечують своєю участю динаміку й подальшу радикалізацію всього протесту, його безкомпромісність. Таким чином, на їхню думку, ведуть Майдан до перемоги. Але радикалізація відлякує тих, хто вагався. Вони віддаляються, хоч раніше брали активну участь. Тож події після 19 січня, умовно кажучи, «посадили» всіх — одних на дивани, інших на Майдані. І кожна із цих категорій боїться залишити своє місце з міркувань безпеки. 

Так Майдан поступово самоізолюється від суспільства. Його мешканці починають нагадувати відчайдушних повстанців середини 1950-х, в очах яких рішучість, завзяття й злість на всіх інших, які «не тут, не з нами». Майдан перетворюється на повстанську криївку, яку неможливо взяти штурмом, але яка майже не впливає на ситуацію поза власними межами. 

Ще одна причина «десуб'єктивізації» Майдану теж безпосередньо пов'язана з подіями 19 січня. Тоді дуже чітко стало зрозуміло: лідери опозиції, які виступають зі сцени, не представляють людей на площі. Подальша радикалізація протесту ще більше поглибила прірву між людьми, що включилися в силові дії, і політиками, не готовими взяти відповідальність за такі акції. На жаль, спорожніле місце лідерів протесту не зайняли радикальні активісти — через їхнє небажання вдаватися й до інструментів публічної політики. Таким чином Майдан і не позбувся одних «недостойних» представників власної волі, і не здобув інших. Відтак одне з найбільших досягнень протесту за останні місяці — перетворення Майдану на окремий суб'єкт політики — нині, у найвідповідальніший момент його розвитку, опинилося під загрозою.

І, зрештою, останнє запитання: як вплинуло насильство протестувальників на представників протилежного табору? Серед провладних політиків кількість «перебіжчиків» більш ніж скромна. До Інни Богословської, яка підтримала протест іще в грудні, відверто приєднався тільки мало кому відомий депутат-регіонал із символічним прізвищем Грушевський. 

Ще більш примарною стала ймовірність підтримки Майдану міліціонерами. «Бойові дії» на Грушевського злютували їх у моноліт. Вони там захищали аж ніяк не Януковича чи Захарченка, а самих себе і побратимів. Подивіться відео, яке поширило МВС, де молоденький солдат ВВ розповідає, як його, підпаленого «коктейлем Молотова», рятували колеги. Він плутається і затинається, коли намагається описати якісь політичні мотиви своїх дій («за стабільність», «проти екстремізму»), проте цілком щиро говорить про деталі власного порятунку. Він тепер стоятиме до кінця не лише за наказом, а й тому, що поруч його рятівники. З іншого боку барикад для нього тепер не просто незрозумілі люди — там вороги, які намагалися його вбити. Такими протестувальники стали не лише для солдатів на Грушевського, а й для їхніх родин, бо жодні політичні пояснення не прийнятні, коли під загрозу поставлено життя сина. Злочини, вчинені тими, хто називає себе «правоохоронцями», — знущання, тортури, вбивства, стали додатковим «клеєм», що тримає їх у нерозривній єдності.

І головною втратою за період після 19 січня стали вбиті протестувальники. Жертви в рішучій боротьбі неминучі, незалежно від її форми. В Україні вбивають і калічать як учасників насильницьких, так і мирних протестів. У першому випадку жертва серед демонстрантів — на користь владі (одним чи кількома стало менше, інші будуть не такі сміливі). Натомість убиті режимом мирні протестувальники делегітимізують його, завдають непоправної політичної шкоди. 

Отже на рахунок насильницького етапу можемо записати небагато перемог. Проте для багатьох силові дії не мають альтернативи, бо ненасильницькі методи показали себе в Україні як недієві. Відтак далі спробуємо розібратися, чи справді мирний протест неефективний, і якщо так, то чому.

Для цього розглянемо інструменти ненасильницького руху опору, що використовувалися в Україні, починаючи з кінця листопада 2013 р. Найочевиднішим методом протесту останніх місяців є сам Майдан, українська форма відомого у світі руху «окупай». Протестувальники зайняли центр столиці. Не помітити чи проігнорувати такий протест неможливо, він завдає серйозних матеріальних і моральних збитків владі. Проте ефективність цієї форми боротьби безпосередньо залежить від можливостей розширити територію, контрольовану протестувальниками. Втім, з розширенням вийшло не так добре, як із закріпленням на Майдані. Захищаючи свою територію, майданівці спорудили величні барикади, межі яких розширювали лише двічі. Так необхідна динаміка зупинилася. Її посилили події поза Києвом після 23 січня: методи «окупай» застосували або спробували використати майже по всій території країни. Але через відсутність координації в значній частині областей захоплені будинки адміністрацій були швидко втрачені.

2004 року ефективним методом боротьби було блокування, зокрема, адміністративних будівель. Цього разу цим скористалися лише незначною мірою. 

2 грудня о шостій ранку разом із групою активістів Громадського сектора Євромайдану я сам вирушив на блокування двох під'їздів Кабміну з вулиці Садової — ми виконували узгоджене напередодні з іншими громадсько-політичними групами завдання. На жаль, на той час наша група чисельністю близько двох сотень активістів виявилася єдиною біля стін уряду. Інші або взагалі не прийшли, або прийшли невчасно — вже після початку робочого дня. Блокування, по суті, не відбулося: входи до Кабміну (крім того, яким «опікувалися» ми, та центрального, яким «опікувалися» силовики) функціонували практично в звичному режимі. Те саме було й у наступні дні, те саме було й біля адміністрації президента та інших урядових будівель. Згодом керівники опозиції пояснили, що здійснюється «часткове блокування». Таких підхід і спричинився до того, що активні протести досі є лише «частковою революцією». Натомість цілком ефективним виявилося блокування військових частин — і в околицях Києва, і в інших містах країни. Бо вони не були частковими.

Ноу-хау цієї революції — Автомайдан, який використовувався як для пікетів заміських маєтків можновладців, так і для блокування певних об'єктів. Саме пересування каравану завдовжки від кількох десятків до кількох сотень автомобілів справляє велике мобілізуюче враження на сторонніх глядачів. Тому одна з найвидовищніших акцій — похід на Межигір'я. Крім того, автомайданівці відіграли важливу роль у захисті активістів протесту та окремих об'єктів від нападів так званих тітушок. Швидке переміщення містом значної кількості людей зірвало чимало провокацій. 

Взагалі, вироблена система самозахисту — як фізичного, так і юридичного — виявилася досить ефективною. Незважаючи на розмах репресій (убивства, викрадення, побиття) вдалося врятувати чимало активістів і, врешті, забезпечити тривання протесту. 

Ще одним класичним методом ненасильницького опору, який чудово зарекомендував себе під час Євромайдану, став бойкот підприємств провладних депутатів. Абсолютно самодіяльна ініціатива, яка починалася з примітивних листівок, сьогодні серед 

своїх інструментів має спеціальні комп'ютерні програми для телефонів, які «розпізнають» продукти й сервіси. Важко визначити масштаби бойкотного руху, проте можна зробити обґрунтоване припущення, що втрати, яких почали зазнавати фірми, є доволі відчутними.

Кілька тижнів тому опозиціонери зі сцени Майдану оголосили про створення Народної ради — альтернативи скомпрометованому після «голосування» 16 січня парламенту. Наступним кроком мало стати створення таких рад в інших місцевостях і їх підпорядкування столичній НР. Тобто йшлося про творення альтернативного важеля впливу. Розгортання паралельних органів, які поступово мають перебирати на себе повноваження справжніх органів влади, теж важливий і ефективний метод боротьби з режимом. На жаль, створена в Києві Народна рада фактично не розгорнула діяльності. Її члени (народні депутати України) повернулися в стіни парламенту, який перед тим намагалися делегітимізувати, і втягнулися у звичну політичну рутину. Не видно також результативних спроб координувати діяльність створених у регіонах народних рад. Слід також зазначити, що процес створення народних рад розпочався із відчутним запізненням. Складалося враження, що формальні лідери спротиву робили це вкрай неохоче, виключно під тиском ситуації. 

У підсумку можемо сказати: на Майдані задіяли широкий спектр інструментів ненасильницького спротиву. Чому ж ми досі не святкуємо перемоги? Проблема в тому, що жодного з названих методів не використали повною мірою. Фактично більшість з них лише апробували, потім назвавши неефективними. Тим паче забракло одночасного поєднання кількох із цих інструментів. 

За три місяці протесту не створено дієвих органів керівництва. Таким не став Штаб національного спротиву, куди входили представники трьох опозиційних партій і який ніколи не діяв як єдиний координаційний центр. Попри неодноразові оголошення зі сцени, ШНС так і не розбудував мережі по країні. Він не міг відображати реальної структури протесту, який від самого початку виходив далеко за межі опозиційних партій. Втім, таким органом не стала й Рада Всеукраїнського об'єднання «Майдан», хоча включала, крім партійців, і представників громадськості. Не стала тому, що і її формування було радше імітацією процесу консолідації. У найкритичніші моменти рада навіть не збиралася, а через те на місцевому рівні протести організовувалися поза її рамками, і зараз про неї фактично нічого не чути. Формалізована опозиція не використовувала наявні переваги, не нав'язувала владі власний порядок денний, не виявляла проактивної ініціативності. 

Отже, досі проблемою була не погана ефективність інструментів ненасильницького спротиву (небезпечними для себе їх визнала влада, ретельно виписавши як заборонені в «законах 16 січня»), а неспроможність вповні ними скористатися. Забракло організованості й послідовності. 

А це ті речі, які ми ще можемо надолужити. Адже інша причина, через яку ми ще не святкуємо перемоги, в тому, що ненасильницька боротьба не передбачає швидкого результату. Вона значно триваліша, ніж розв'язання проблеми силовим способом. Але водночас значно ефективніша: за підрахунками науковців (Еріка Ченовет, Марія Стефан. «Чому ненасильницький спротив ефективний»), за період між 1900-м і 2006 р. мирні рухи опору досягали успіху вдвічі частіше за насильницькі.

Проблемою в Україні є не лише конкретні представники злочинної влади, усуненням яких можна все вирішити. Ми потребуємо зміни всієї системи, аби вона не могла більше народжувати нових януковичів і захарченків. А елементом цієї системи, який має змінитися, є й ми самі. Тривала ненасильницька боротьба змінює не лише владу, а й людей, вчить їх відповідальності й солідарності. 

Усунення режиму Януковича і його команди має стати не кінцем революції, а лише початком. Саме після того повинні запуститися системні реформи, які змінять суспільство в цілому. І знову ж таки, як показують дослідження світових революцій, вихід на шлях реформ зі збройного протистояння значно менш імовірний, ніж з масового ненасильницького спротиву. 

Отже, треба розуміти, що боротьба буде тривалою. Варто згадати й Манделову «Довгу дорогу до волі». З одного боку, важко чути про тривалу боротьбу попереду, адже позаду вже майже три виснажливі місяці. З іншого — це дає нам шанс виправити всі дотеперішні помилки і, нарешті, перемогти.