Навколо осі «екстремізму» обертаються оманні аргументи для виправдання репресій проти громадянського суспільства. Не вдалося нав’язати закон про арешт будь-кого, хто висміює президента й у Фейсбуці викриває узурпацію влади. Проте дедалі настирливіше путінська пропаганда нав’язує непокірній Україні ярлик «екстремізму».Та   факти спростовують брехливі узагальнення.

Які обличчя формують наше нове соціальне уявне (imaginaire)? Обмежуся в цьому стислому описі характерним образом «Символу української революції». Вона була на Майдані тієї ночі 30 листопада, коли на мирних протестувальників проти непідписання угоди щодо  євроінтеграції обрушилася перша хвиля побиття. Вона побачила першу кров на головному майдані України і залишається тут для щоденного свідчення і праці вже третій місяць.

Для постійної присутності тисяч людей на зимовому майдані кухня стала ключовою барикадою. Разом із сотнями волонтерів Ліза почала годувати людей на Майдані. На початку грудня за один день там годували до 40 000 осіб. Група «кухонних волонтерів» перевищила 1500 осіб, і вони назвали свій цех «Ліза» – іменем цієї дівчини зі Східної України. Чому вони побачили саме в ній свого найлегітимнішого представника? Не для спростування путінської пропаганди про те, що тон у Києві задають «екстремісти» із Західної України. Їхня лідерка народилася в Сибіру в 1986 р., виросла біля Одеси, останні роки жила на Донбасі. Дитячий церебральний параліч зробив її руки «беззбройними». А її витончена мова передає ясність і глибину розуму, який виключає пафос війни і риторику помсти. Вона знає страждання інвалідів – найбільш незахищеної частини пострадянського соціуму. І вихід із цього ґетто для неї – Європа, де ставлення до інвалідів інше. На Майдані вона відкрила ту спільноту, де вона не інвалід, а друг своїх співгромадян. У ній ми всі побачили символ ненасильницького спротиву узурпації. Для суто мирного руху тисяч і тисяч людей до свободи вона стала знаменом – не більше й не менше. Чому інваліди у фізичному сенсі раптом стали помітними постатями Київського форуму? В них реально впізнають себе всі, хто прагне подолати соціальну, правову і громадянську «інвалідність». Подолати політичну брехню про кожного з нас. Три наші гасла: свобода, гідність, правда. Свій автентичний жіночий профіль вони віднайшли в «українській Маріанні». Фригійський ковпак на її голові злегка скидається на ковпак шеф-кухаря. І гумор її здивував би «черево Парижа» не менше, ніж «черево Києва». А гумор, до речі, – антивірус страху.

Що буде з нами, якщо місце довіри тотально посяде страх? Якщо страх посіє ненависть і насилля не лише серед «них», а й поміж «нас»?.. Встояти, не здатися, як нагадував перед Великою Війною Шарль Пегі, може допомогти відважна «дівчинка надія». Спробуймо не вилучати її  роль із майбутнього України та  Європи.