Наше величне сьогодення зробило добру справу – більшість з нас усвідомила і обґрунтувала любов до Батьківщини, розібралась в своїх патріотичних поглядах і почуттях. Ми всі любимо землю, на якій живемо з народження, ми розуміємо свою мову не тільки інтелектуально, а й духовно, ми на одній хвилі з оточуючими. Воно любиться і розуміється саме, а ми навіть про це не задумувались.

Часто чую від знайомих: «Треба тікати з цієї країни». Коли якийсь черговий нереалізований «втікач» чіпляється до мене з цим твердженням, я завжди у відповідь сердито кажу:  «Ні, я не поїду». Ця відповідь несвідома, ніколи не думала, чому не хочу  жити десь далеко, де, за словами інших, краще, ніж тут. Під впливом майданівських подій я вирішила розібратись над цим «чому».

По-перше, наші діди та прадіди тут жили і боролись за свою свободу, за право на належне існування, не можу ж я зганьбити їх, піджати хвоста і заритись в нірку в якійсь благополучній країні? По-друге, якщо мене давить політична зажерлива несправедливість, то я не маю чого боятись – зі мною ще мільйони українців, і по-моєму, нам вже нічого не страшно.

По-третє, я частинка українського суспільства, інтуїтивно відчуваю його настрій і проблеми, та й боротись за місце під українським сонцем якось приємніше, воно для нас не чуже і не байдуже. Список причин можна продовжувати до безкінечності. Але найголовніше те, що я люблю свою країну, то чому повинна лишити себе цієї любові?

Любов до Батьківщини ще з дитинства пустила коріння в наші душі. З роками коріння міцніє, набирає сили і його вже не вирвати, як би далеко не тікав. Та й чого варта душа людини, яка усвідомлено нехтує рідним?