Політики воліють про це мовчати, але факт є фактом: система європейської безпеки, образно кажучи, «накрилася мідним тазом». Так само, як і система угод про нерозповсюдження ядерної зброї та скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Так само «накрилися» й уявлення про всемогутність НАТО та ЄС, про беззаперечну лідерську роль США у сучасному світі, про здатність ООН ефективно розв’язувати міжнародні конфлікти тощо. Втім, стосовно ООН такі уявлення залишалися, мабуть, хіба що у безнадійних романтиків та у наївних студентів, але тепер і вони їх втратять.

А на додачу сконали ще й благородні концепції (підтверджені відповідними міжнародними угодами) щодо безперешкодного руху світом людей та ідей.

• Звісно, у таких термінах і з такими висновками політики воліють публічно не обговорювати наслідки (попередні! а скільки ще попереду!) повзучої анексії складової частини України — Кримської автономії — Російською Федерацією і намагань Росії приєднати до себе ще кілька українських областей, але ж не забуваймо: мова слугує політикам для того, щоби приховувати важливі речі від суспільства. А між собою, у вузькому втаємниченому колі, вони говорять значно відвертіше. Й ухвалюють відповідні рішення.

Утім, про повернення холодної війни говорять уже зараз. І політики, і ЗМІ. Ба, навіть генеральний секретар Всесвітньої ради церков пастор Олаф Фюксе Твейт наголошує, що у світі знову повіяло холодною війною, і закликає всіх молитися за мир в Україні та навколо України, бо у разі, якщо в Криму дійде до «гарячого» конфлікту, міжнародне співтовариство втратить здатність правильно діяти у кризових ситуаціях, коли потрібна спільна й позитивна реакція. Пастор теж недоговорює, але його можна зрозуміти: йдеться-бо про крах усього, задля чого працює Всесвітня рада церков...

Інакше кажучи, про рух до без’ядерного світу можна буде забути.

Згадаймо: Україна стала однією з чотирьох держав, які добровільно (хоч і під певним тиском з боку світової спільноти) відмовилися від ядерної зброї. Йдеться про Білорусь, Казахстан, Україну (в яких ця зброя залишилася після розпаду СРСР) і про Південно-Африканську республіку (ця відмова стала складовою відмови від системи апартеїду). А заодно Україна відмовилася і від стратегічних наступальних озброєнь — від дальніх бомбардувальників (порізані чи віддані Росії), від ракет великої дальності (нехай і без ядерних боєголовок), від авіаносців (недобудований «Варяг» був проданий Китаю). Крім того, вона уп’ятеро (!!!) скоротила кількість своїх збройних сил.

• Нагадаю, у 1991 році під юрисдикцією України опинилися 4 танкові, 14 мотострілецьких, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад (9293 танки і 11346 бойових машин), бригада спецназу, 9 бригад протиповітряної оборони, 7 полків бойових вертольотів, три повітряні армії (близько 1100 бойових літаків) й окрема армія ППО. Ядерні сили, дислоковані на території України, мали 176 міжконтинентальних балістичних ракет і близько 2600 одиниць тактичної ядерної зброї. Загальна кількість військ, які мала тоді Україна, становила понад 700 тисяч «багнетів». І це не враховуючи моряків... 2010 року влада регіоналів прийняла Збройні Сили України в кількості 186 тисяч; зараз вони становлять 168 тисяч осіб (з них бойового складу — 125 тисяч). Отож виникає закономірне запитання: а чи варто ж було так роззброюватися? Добре, стратегічні ядерні ракети та бомбардувальники навряд чи потрібні були Україні, а от тактичні ракети? Ба більше: навіть без ядерної зброї Україна спроможна була не тільки відбити напад імовірного противника, а й завдати йому значної шкоди: оперативно-тактичні ракетні комплекси 9К72 (за класифікацією НАТО — «Scud-В», або ж «СКАД») дозволяли здійснювати удари на глибину 300 км, а в разі модернізації, яку неважко було здійснити з використанням потужностей «Південмашу», — до 480 км. Окрім того, Україна мала у складі успадкованих від СРСР повітряних армій і свою дальню авіацію: 30 Ту-16, 30 Ту-22КД, 30 Ту-22Р, 36 Ту-22М3 й арсенали авіаційних крилатих ракет Х-55 (1068 одиниць) та Х-22 (423 одиниць). На додачу до цього, 1992 року Україна отримала більшу частину авіації Чорноморського флоту СРСР, в тому числі дивізію морських ракетоносців Ту-22М2 та Ту-16К і розвідувальний полк на Ту-22Р. Усі ці ракетоносці та бомбардувальники після зняття з них ще у радянські часи обладнання для дозаправки у повітрі не були стратегічними, тобто не підпадали під угоди про скорочення озброєнь, а водночас їхнього радіусу дії вистачало, щоб досягнути будь-якої точки на території Європи.

• Але Україна відмовилася від усього цього плюс від добудови кількох цілком сучасних кораблів, включно з ракетоносним крейсером, сподіваючись на дію систем міжнародної безпеки та на гарантії територіальної недоторканності, одержані від ядерних держав. Утім, і в такому разі Україна, як позаблокова держава, повинна була б мати у мирний час мобільні та оснащені сучасною технікою Збройні Сили кількістю не менше, ніж 250 тисяч «багнетів», а на додачу — не менше мільйона добре навченого резерву. Проте, заявивши про позаблоковість, влада регіоналів восени 2010 року всі ракетні комплекси «СКАД», що ще залишилися, пустила «під ніж». І тоді ж Міністерство оборони припинило фінансування створення нових ракетних комплексів «Сапсан», які мали замінити «СКАДи»...

• І що ж тепер? Світ наочно бачить, що Україна, яка демонструвала свою крайню миролюбність і на законодавчому рівні проголошувала нейтралітет та позаблоковість, не має чим — окрім солдатської мужності — зупинити навалу російських «зелених чоловічків» з наймодернішою зброєю в руках. А всі системи міжнародної безпеки і всі гарантії не спрацьовують, ба більше: віце-прем’єр Росії Дмитро Роґозін заявляє про можливість застосування ядерної зброї для захисту російських інтересів у разі, як випливає з контексту заяви, недружніх дій щодо його держави: «Ми ніколи не применшували роль ядерної зброї, зброї відплати як великого зрівнювача шансів», — наголосив він. «Зрівнювання шансів» вочевидь стосується не України, а тих ядерних держав, які матимуть намір допомогти їй зберегти територіальну цілісність — і цим зашкодити російським (читай: імперським) інтересам.

А якби Україна сама мала тактичну ядерну зброю і відповідні наземні ракетні системи та крилаті ракети на бомбардувальниках, то ніяка Росія не полізла б до Криму і не націлилася б на весь український схід та південь...

Також світ бачить, як нахабно поводить себе підтримувана Кремлем кримська «влада» щодо ОБСЄ і НАТО. Перший віце-прем’єр маріонеткового «уряду» автономії Рустан Теміргалієв («ручний» кримський татарин) заявив: «Ми відкриті для міжнародних спостерігачів, але тільки для справжніх спостерігачів, що не провокації їдуть до нас влаштовувати, а стежити за чистотою референдуму... А група людей, яка намагалася проїхати до Криму, називаючись місією ОБСЄ, складалася переважно з представників країн НАТО... У ній були виключно військові радники країн НАТО. Військові радники нам тут не потрібні, а ми готові прийняти міжнародних спостерігачів, які чесно виконуватимуть свою роботу». Очевидно, саме тому місію ОБСЄ тричі відганяли від російських блокпостів на межі Криму автоматними чергами. Й ОБСЄ та НАТО все це «зжували», чи не так?

• Отож висновок уже просто-таки напрошується: якщо міжнародні системи безпеки нічого не варті, якщо Північноатлантичний Альянс безсилий, якщо США обмежуються тільки розмовами про санкції, то для захисту своїх інтересів слід негайно розробляти та ставити на озброєння ядерні боєголовки та засоби їхньої доставки — принаймні, оперативно-тактичні ракети та літаки. Який там без’ядерний світ? Он Україна не тільки відмовилася від ядерної зброї, а й передала США свої невеличкі запаси високозбагаченого урану, які використовувалися в наукових дослідженнях. Результат ми бачимо сьогодні. І він дуже невтішний для України, чи не так? Інакше кажучи, потужні власні армії, ракети й літаки, підводні човни й ракетні крейсери. Й атомні заряди...

• За даними експертів, до 30 країн світу, зокрема в Азії та Латинській Америці, здатні за кілька років створити потужності для виробництва власної ядерної зброї і засобів його доставки. Звісно, ці процеси не афішуватимуться, але... Сьогодні, крім п’ятірки великих держав, ядерну зброю мають Ізраїль, Індія, Пакистан та Північна Корея. У разі, якщо Росія зможе бодай частково здійснити свої експансіоністські плани щодо України, цей список уже за кілька років може де-факто подвоїтись. І зупинити нову «холодну війну» з непередбачуваними зможуть тільки ті, хто зупинить кремлівських агресорів.