Зустрів сьогодні пару в Пном Пені, столиці Камбоджі. На вигляд наші. Зазвичай я морожусь, але ми чекали замовлення і дівчина просто свердлила очима, треба було щось сказати)) 

- Вер а ю фром? - питаю, поки її парєнь отлучився. 

- Фром Азербайджан, бат ай лів ін Джормані фор мені єрс. Енд ю?

- Україна.

- А, говоришь по-русски?

- Ага

- А я вообще-то тоже из Украины. Из Ровно. А муж.... Муж из России.

І тут прийшов муж і вони швидко пішли. А я лишився сидіти і думати. Чомусь я вже зустрів кількох росіян, які казали «фром раша, бат ай лів ін Берлін/Париж/Лондон фор мені єарс.»

От мені завжди подобається оце АЛЕ. Чомусь я ніколи не зустрічав німця, який каже, що він німець, АЛЕ. Німець це німець. Ніяких але. А русский - це, на жаль, чучуть стидно. Це як зізнатися в тому, що ти не вмієш читати і писати. Я зустрічав кількох таких людей, вони соромляться цього десь так само як росіяни, що живуть закордоном, свого паспорта.

Але в цьому випадку дівчині в антифашистському шлюбі дійсно краще казати, що вона з Азербайджану, хоч виглядає 100%-ою українкою і говорить без акценту.

Стидно тепер бути українцем в середовищі русскіх, зато буде гордо в будь-якому іншому середовищі. Но русскім ще більше ніж зараз стидно буде бути в любому, крім хіба-що північно-корейського.