У середині ХІХ сторіччя Кримська війна підірвала позиції Росії в Європі, відкривши двадцятирічний період «зосередження», результатом якого стала втрата впливу в центрі континенту та контролю над важливими політичними процесами, включно з об’єднанням Німеччини. На початку ХХІ сторіччя події в Криму знову стають визначальними для майбутнього — Росії, України та Європи.

Найбільш довгострокові, але відчутні вже зараз, наслідки «референдуму» в Криму стосуються перегляду основ існуючого світового порядку. До них належать найбільш фундаментальні та важливі правила міжнародного життя, які виникли як своєрідний спільний знаменник егоїстичних устремлінь усіляких держав. Саме із цим неформальним кодексом несумісні дії Росії на міжнародній арені.

В основі цих правил лежать принципи непорушності державних кордонів і, хоч і ослаблений і «розмитий», але існуючий принцип державного суверенітету, особливо в частині зовнішньої його складової. Це означає, що хоча теорія і ставить під сумнів верховенство інтересів і влади держави на території країни (уже в другій половині ХХ сторіччя права людини й інтереси громадян успішно конкурують із державними), але принцип невтручання у внутрішні справи держав залишається більш-менш повнофункціонуючим.

«Більш-менш» стосується тих спроб втручання, які були як у недавньому минулому, так і в сучасному. Всілякі доктрини «обмеженого суверенітету», «гуманітарної інтервенції» і тому подібне виправдовують втручання різноманітними особливими обставинами. Приклади такого втручання охоплюють як пряму підтримку Москвою комуністичних режимів у Східній Європі за часів «холодної війни», так і операції НАТО в Югославії або Лівії. При всіх відмінностях у мотивах, ці випадки поєднує порушення формального суверенітету держав.

Схоже, що Росія вважає достатнім посилання на ці приклади: «все вже порушено до нас». Проте практика поспішної анексії території сусідньої держави під надуманими приводами та прикриттям «референдумів» не використовувалася в світовій політиці з часів сталінських геополітичних маневрів напередодні Другої світової війни. Таким чином, політика Москви порушує не лише формальні основи (букву) світового порядку, але і його дух.

Цим справа не обмежується. Ключовим для сучасної світової політики є принцип неподільності безпеки: не можна укріпити безпеку одного суб’єкта, підірвавши або послабивши безпеку іншого. На цьому принципі засновані приклади колективних дій у сучасній міжнародній системі, у тому числі і функціонування міжнародних режимів і організацій. Вони направлені на зміцнення безпеки всіх учасників, наприклад, шляхом поширення на них певних правил взаємодії. Саме тому всі наявні приклади порушення формального суверенітету після «холодної війни» спиралися на міркування неподільності безпеки. Відбувався своєрідний обмін: формальний суверенітет приносився в жертву стабілізаційним цілям.

Сьогоднішні дії Кремля цей принцип порушують. Суверенітет і територіальна цілісність сусідньої держави порушуються без будь-яких позитивних наслідків для безпеки. Навпаки: зміцнення позицій одного суб’єкта відбувається за рахунок критичного послаблення іншого та створення масштабної загрози в регіональному масштабі. У довгостроковій перспективі це матиме наслідки у вигляді посилення однобічних дій у світовій політиці, зниження ефективності міжнародних режимів і організацій, у тому числі і режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

Поглиблення кризи цього режиму заслуговує на окрему розмову. Через той факт, що Україна добровільно відмовилася від ядерної зброї, порушення саме її територіальної цілісності однією з ядерних держав має знаковий характер. За часів «холодної війни» режим нерозповсюдження тримався на здатності двох наддержав контролювати поведінку всіх інших. Після розпаду СРСР цей механізм перестав працювати і був замінений складною системою санкцій, заохочень і заборон. При всіх відмінностях у підходах і подробицях, ядерні держави були і залишаються зацікавленими в підтримці режиму нерозповсюдження в якомога більшому робочому стані. Однобічні дії Росії зруйнують цей механізм, не запропонувавши замість нього нічого нового, що в довгостроковій перспективі призведе до посилення ядерної загрози.

Посягнувши на фундаментальні принципи світового порядку, Росія «мимохідь» істотно псує ситуацію з регіональною безпекою, як у Східній Європі, так і на пострадянському просторі. Перша ґрунтувалася на мирному співіснуванні «сірої зони» (включно з позаблоковою Україною), російської і європейської сфер впливу. У цій моделі не було місця агресії та силовим одностороннім діям, принаймні, з моменту деескалації Придністровського конфлікту. Пострадянський же простір останнім часом організовувався під впливом інституційних проектів Росії, хоча застосування там сили і не було новиною після російсько-грузинської війни 2008 року. Обидві моделі виявляться зруйнованими внаслідок однобічних дій Кремля. У Східній Європі це призведе до поляризації та швидкого звуження «сірої зони», внаслідок чого в регіональному масштабі виникне біполярне протистояння — найнебезпечніше з точки зору вірогідності виникнення конфліктів різної інтенсивності. На пострадянському просторі Росії доведеться змістити ставки з «м’якої» сили на жорстку, внаслідок чого інструментами проектування її впливу в регіоні стануть не інтеграційні проекти, а залучення в регіональні конфлікти та втручання у справи сусідніх держав.

Україна програє як від глобальних наслідків — порушення світового порядку та краху режиму нерозповсюдження, — так і від регіональних. Середовище реалізації наших національних інтересів стане складнішим і непередбачуваним, а ризики зростуть. У цій ситуації безпека має тенденцію розумітися більш безпосереднім чином; довгострокові вигоди приносяться в жертву короткостроковим; жорсткі форми сили переважають над м’якими. В умовах цієї підвищеної неоднозначності дуже важливою стане здатність оцінювати власні переваги та користуватися ними; так само як і вміння діяти в ситуаціях з нульовою сумою. І те, і інше довгий час залишалося на задвірках українських політичних процесів. Драматичні події, що розвернулися в Криму, надають, нарівно з гострими викликами, шанси на формування справді стратегічного мислення.