За кілька днів відключення  картинки й звуку російських ТБ-каналів ми оцінили потужність  зброї масового ураження. У той же час зіткнулися зі складною проблемою життя українського медіа-простору. Який рівень демократії може дозволити собі редакція ЗМІ в країні що піддалася нападу й окупації? Адже досі стандарти журналістики формувалися американцями, британцями, німцями, французами, тобто тими, хто говорив правду про свою війну на чужих територіях: В’єтнаму, Алжиру, Фолклендських островів, Іраку...

На їхньому прикладі зародилася практика ефективної боротьби з військовими відомствами, що беруть участь у агресії. Але немає правил, як слід поводитися в обороні, коли танки загарбників концентруються поблизу суверенних кордонів. Просто констатувати факт, передбачаючи повторення стратегії Гудеріана в східному виконанні безрозсудно. За часів важких випробувань і великих переживань усім хочеться детальніше знати про заходи власного захисту, а не про плани нападу. Але оповиті стрічками новин ефірного й цифрового світу, ми рідко знаходимо обнадійливу інформацію з нашого боку й дедалі більше занурюємося в страх, що нагнітається ззовні. А це укладається в уже зрозумілий співтовариству російський сценарій залякування. Напруження на кордонах, напруження в суспільстві й недовіра до влади, гривні, армії, всього українського мають якщо не знищити країну, то кинути її в хаос на довгі роки.

Цими окаянними днями українська журналістика й сформоване нами середовище свободи слова проходять найважливіше випробування.  Ми, ті, хто по-різному думає, вільний у інтерпретації фактів, не залежить від держави, протистоїмо антиподу. З нами воює цілісна, керована й фінансована  з єдиного центру пропагандистська машина величезної тоталітарної країни. Там «усі ходи записані» й розписані ролі, там кожне повідомлення відповідає тактичним й стратегічним цілям, ставки верховного головнокомандувача  на поразку України.

Що ми можемо протиставити цій темній силі? Абстрактну ідею правди, власну позицію або скоординовані дії співтовариства, що усвідомлює всі ризики й небезпеки виклику часу?

Насправді, ми можемо більше, ніж вважаємо. Усе надбання людської цивілізації, від єгипетських пірамід  до Силіконової долини, створювалося вільними людьми. Не раби роблять історію. І свобода нашої журналістики не абстрактне поняття, це сила,  наділена правом на вчинки, узгоджені з внутрішніми переконаннями. Кожен з нас, хто виходить в ефір, пише статтю або коментар у соціальних мережах, поділяє відповідальність за моральний стан суспільства. На що ми налаштуємо своїх громадян, до того вони й будуть готові.

Сьогодні журналісти можуть істотно вплинути на психологічний клімат країни. Відновити нарешті вкрай необхідну практику регулярного інформування суспільства про дії влади. Чимало міністрів почали використовувати соціальні мережі для комунікацій з суспільством, але потрібна цілісна система щотижневих брифінгів для прояву позиції держави в усіх актуальних проблемах. Це важливо для кожної людини в Україні, для іноземних журналістів і аналітиків, увага яких прикута до Києва. Під час великих антитерористичних операцій в західних країнах заведено створювати єдині центри координації відомств. Вони стають і головними джерелами новин щодо динаміки ситуації. Чому ми не здатні створити щось схоже? Адже біля керма країни так багато людей з медіа.         

Журналісти у владі явище не рідкісне. Багато хто з них, блиснувши пір’ям на газетних фронтах, виблискували й на політичних, як Беніто Муссоліні. Пробачте за приклад тенденційного характеру, але у людини вийшло зачарувати  народ на різних теренах. Нещодавно в Торонто за місця в парламенті билися одразу четверо: оглядач, ведуча програми на ТБ, репортер і автор власних колонок. Професійне співтовариство звернуло на це увагу, й висновки CAJ (канадської журналістській асоціації) мені здаються цікавими.  Це навіть не висновки, а роздуми. Наприклад, про обов’язок завжди говорити правду. Для журналіста вона наріжний камінь професії, а політика не любить зайвої відвертості своїх слуг. Тому журналісти, розцвітаючи  в одній системі координат, в’януть в іншій. Це канадці вважають головною проблемою свого співтовариства, де чимало людей конвертують популярність, здобуту на одному терені, в кар’єрні вигоди на іншому. Тому й звернулися до колег із закликом «політичної чесноти». Думаю, й у наших журналістів уже визріло розуміння цієї проблеми, коли яскраві борці за загальні ідеали перетворюються на непомітних функціонерів партійних лав. Хоча всі люди, незалежно від професії, мають право обиратися й бути обраними, все ж, перебуваючи на очах і вустах «по роботі», це право реалізувати простіше й дешевше. І якщо вже люди від фронту гласності прийшли на традиційно закриті терени, то замість оприлюднення державних секретів хотілося б бачити контури  інформаційної політики в ім’я народу. Ми можемо дізнатися про інші персони в кабінетах влади, крім підкупних і брехливих? Чи немає таких, як стверджують творці негативних героїв з українського єства?

У християнській моралі смуток тяжкий гріх. Тому, вважають богослови, що занепалі духом примножують кількість тих, хто зневірився й втратив віру, а отже, і сили зла.  Релігійний постулат не втрачає актуальності у світській інтерпретації. Коли нам випадає неприємний обов’язок повідомити погані новини близьким, ми спочатку готуємо їх. Тому що любимо, жаліємо й не хочемо посилювати біду ненароком кинутим словом. Ми не маємо права закривати очі й вуха для правди, це непрофесійно. Але поширювати паніку — аморально. Важко провести межу між тим і тим станом за допомогою лише знань, але серце підкаже.