Поїхати в Донецьк було цілком спонтанним рішенням. Я не мав на меті робити якихось власних досліджень донецьких політичних дійств. Я не хотів руйнувати стереотипи про «москалів». Я завжди знав, що Донецьк є українським містом і живуть там українці. І ніякі «новини» не давали мені ані йоти сумніву в цьому своєму переконанні. Але були у мене інші стереотипи щодо міста.

Не бачилося в моєму уявному Донецьку ані вишуканої архітектури, ані затишних парків, ані просто будь-яких яскравих проявів неоголеної краси форми. Донецькі форми завше уявляв вайлуватими, дещо грубуватими, без тонкощів, без ніжної грації. Донецьку форму бачив за щільним та непрозорим шаром смогу. Той смог вбачався мені у всьому: я бачив його на стінах будинків, на тротуарах, на транспорті, на пташках у небесах та на людях на вулиці, бачив смог в думках донеччан, у їхніх мріях та надіях, у їхніх баченнях та прагненнях, бачив смог у їхніх словах про любов до держави, та що там – у будь-якому їхньому прояві любові я бачив смог. Усе донецьке життя я бачив за щільною й непробивною плівкою смогу. Майже таким й побачилося для мене це місто. У ньому я таки побачив гарні будівлі, затишні парки, чудову набережну. А, звісно, я побачив безліч дітей з очима, повними життя. Але водночас я побачив дим від металургійного заводу практично в центрі міста. Побачив людей, які оберталися з обуреним обличчя на мою українську. Утім…

Донецьке серце як бачив так і бачу чуйнішим за своє, хоча, мабуть, менш чутливим. Чутливість почуттів тут щодня тупить отой смог. Той смог робить щоденні іспити життя: когось гартує в міцності, а когось руйнує в слабкості. Так, Донецьк – це місто випробувань. Донецьк випробовує твою віру в розум, твої переконання, напосідає на твої почуття до країни, ставить під сумнів силу людської волі та вибору. А вибір тут зробити особливо непросто.

Центральна площа Леніна. На ній той самий бетонний Ленін. Теж вкритий смогом. Мітинг тисячі «незгодних бути українцями». Зі сцени лунають слова про відкриті обличчя свої та приховані масками лиця «майданівців». Повсюди хилитаються прапори іншої держави, у багатьох георгіївські стрічки, у кожного ненависть до держави, в якій живуть. У повітрі вловлюється смог та агресія. Агресія зайвих до тих, хто вдома. Поруч з агресією бачу тупі погляди здебільшого сивуватих мітингарів. Уява домальовує їм піну в роті, яка виривається з їхніх уст разом із лозунгами ненависті. О, ненависті тут багато – любові не бачу. Ненависть і є їхнім смогом. Чорна, липка та тривка, різка як удар блискавки, нікчемна як ностальгійний біль за приниженням. Ще мить і вона затуманить мої почуття… Але ні. Обертаюсь на бік та бачу близьку мені людину. Вона в злості, та не у ненависті. Вона все ще любить. Любить своє місто, любить його жителів, а не «проживаючих». В цю мить вона в стократ сильніша за мене. Вона зробила свій вибір. Загартована…

А як багато людей в Донецьку, хто не зробив свого вибору! Це їх я бачив на стадіоні під час матчу «Шахтар» - «Карпати». Це вони гукали сатиричними жартами про «бендеравцав»:

- А «Карпаты» это бендеровцы? Нет? Закарпатья? Все равно - жги бендеровцев! - стьобно викрикував один з них.

- Неси канистру! – підтримував порив жарту інший.

І не було в тих словах ненависті. В них, по правді – то й злоби не було. Це був крик людей, що не зробили свого вибору: бути жителем чи «проживаючим». У них не було ніякої агресії. Смог ще не зумів покрити їхніх думок повністю. Це люди на роздоріжжі. Проте вони ніколи не оберуть дороги самостійно. Їх треба підштовхнути. У них ще лишилося чуйне серце. Вони ще здатні любити. Вони варті любові. Це ті, за кого варто боротись, боротись силою любові, а не ненависті. Не бити морду, а благородністю вчинку. Не кричати у відповідь «москаль!», а подати руку та сказати: «Ти – мій брат».