23 квітня український блок-пост на в’їзді до Одеси з боку Овідіополя зібралися штурмувати сепаратисти. Вони прибували дрібними групами на легковиках і розповзалися чорно-зеленою плямою на узбіччі дорожнього кола. Навпроти зупинялися машини звичайних громадян, просто допитливих і тих, хто переживає за всі негаразди сьогодення. Тих, хто загальмував, виявилося не так уже й мало: жінки, чоловіки різного віку і, якщо судити з автомобілів, то й різного достатку. Усі обурювалися поведінкою «ідіотів, які не розуміють, що коять».

— Це не наші, донецькі, — сказав молодий парубок поряд зі мною. — Бачите, як вони припаркувалися, наші знають, що хури тут ледве проходять. — Та я їх по очах розрізняю, — підтримала його жінка з автомобіля з розсадою — дивляться, як наркомани.

У цьому стихійно виниклому співтоваристві всі розмовляли російською, але висновки робили українські. І це не просто діалог під картинкою сучасного життя. Це нова реальність, яку ми відчуваємо, але поки не зафіксували в свідомості.

Сюрреалістична й водночас очевидна російсько-українська війна могла розпочатися 1991 року, коли московський істеблішмент, користуючись смутним часом, поцупив усі гроші з банків України. Вона могла розпочатися й 2003 року з конфлікту на Тузлі. Та й у будь-який інший час, коли Київ відходив від впливу Москви. Хоч би 1855 року, коли селяни Київської губернії вирішили масово записуватися в козаки, уникаючи таким чином кріпосної залежності. І тоді до берегів Дніпра Микола I направив війська. Росія, як досвідчена гієна, завжди уважно стежила за нашим прагненням незалежності в стаді підкорених і загальним самопочуттям, прагнучи за першої-ліпшої можливості відхопити шматок плоті від «рідного» тіла у вигляді свободи або території.

Ті, хто вивчив історію Центральної Ради, УНР і Директорії не за російськими підручниками Д.Табачника, знають: тимчасовий уряд, Ленін і Сталін силоміць не змогли прибрати до рук Україну. Виявилися марними гетьманські перевороти, поступки німцям, білий рух, будьонівські марші й зусилля армії Фрунзе. Ми не приєдналися до комуністичної Росії, хоча її війська тричі захоплювали нашу столицю. І тоді Сталін вдався до хитрощів, оголосивши про тотальну українізацію, коли жоден чиновник, жоден військовий, жоден партійний діяч не допускався до роботи в Україні без знання нашої мови та культури. Це сталося 1923 року на XII з’їзді ВКП(б), що проголосив курс на «корінення», тобто залучення до більшовизму неросійських народів. Саме тоді В.Маяковський написав свій вірш «Долг Украине», який полюбляють цитувати мої колеги. Але емоційні рядки були осяянням за партійним велінням.

«Говорю себе: товарищ

 москаль,

На Украину шуток

 не скаль.

Розучите эту мову на

 знаменах-лексиконах

алых, — Эта мова величава

  и проста:

«Чуешь, сурмы загралы,

 час расплаты настав...»

Так свого часу Єльцин наставляв російських чиновників «вдень і вночі думати про Україну. Так було й за часів М.Хрущова, якому знадобилося вирішувати проблеми тотального браку продовольства за рахунок ресурсів українського села й цілини Казахстану.

Не військами, а українізацією більшовики добивалися упокорювання України. Це важливий історичний урок, який не взяли до уваги багато хто з нинішніх керівників великої неблагополучної країни.

Затіяна ними російсько-українська війна насправді означає зневагу до власного історичного досвіду й демонструє політичну недієздатність імперії. Якби в Кремлі були люди з тим розмахом і значенням, які вони собі приписують, то на повне опанування України їм вистачило б 50 млрд доларів і кількох місяців лояльної політики в енергетичній сфері. Чому ж вважали за краще витратити на кілька порядків більше, та ще підірвати власну економіку й зовнішньополітичний імідж?

Окрім очевидних відповідей, що стосуються особи Путіна та створеного ним корупційного режиму є й значиміші. Війну з Україною та анексію її одвічних земель підтримують більшість громадян Росії. У приєднанні нових старих територій вони бачать реалізацію нереалізованих надій. З початку нового століття ідеологія Кремля живила народ думками й претензіями на світове лідерство. Але розташована на двох континентах країна з небаченим ресурсним потенціалом не змогла перетворитися на гравця, що домінує на світовому ринку нафти й газу. Виклик Силіконовій Долині у формі Сколково виявився майстернею ремісників позаминулого століття.

Балістичні ракети застаріли, а балет втратив шанувальників серед своїх. Російські культура й наука, представлені персонами світового значення, займають тепер лабораторії та сцени за межами федерації. Яким же був вихід? У Ф.Ніцше, якого полюбляють почитувати кремлівські ідеологи, є цікавий опис так званого спокою сили, коли агресивне суспільство вимушене утримується від властивої йому реакції силової дії. Філософ стверджував, що такий стан породжує тупість, що «доходить до анестезії».

Ми спостерігаємо сьогодні виверження лави тупості й злості, накопиченої за довгі роки миру. Чи зможе вона поглинути Україну? Якщо сім років безперервних воєн і соціальних потрясінь з 1914 до 1921 року не зломили національну самосвідомість, а вивели її з сільської глибинки на рівень інтелектуалів і життя мегаполісів, то що говорити про сьогоднішній день. 22 роки незалежного існування принесли Україні безліч розчарувань, але в цьому вкрай суперечливому, насиченому глобальними й місцевими змінами часі сталося непомітне перетворення жителів радянських міст і сіл на українських громадян.

Вони стояли біля блок-посту на в’їзді до Одеси, ще не готові до рішучих дій проти озброєних ножами й бітами людей, але виглядом, жестами й словами виражали свій протест. Не думаю, щоб російський задум столітньої давності переламав волю таких-от літніх і молодих сучасних українців жити в нинішньому столітті.

Сепаратисти розійшлися непомітно, забравши із собою літніх жінок з іконами, яких тримали перед собою на випадок, про який казав Путін. Запланованого локального зіткнення не вийшло, його відмінила глобальна розбіжність.