Шкода, що для того, щоб зробити спробу діалогу інтелігенції Україна-Росія, знадобилась анексія Криму і поява «зелених чоловічків» у східній частині країни. Хіба до цього необхідності у пошуках взаєморозуміння не було? Однак треба визнати, що навряд чи, враховуючи всю хворобливість наших стосунків, кілька форумів і тусовок могли б корінним чином вплинути на ситуацію. Навіть на рівні ліберальних кіл. Ключ від «українського питання» для Росії, як і раніше, знаходиться в самій Росії. Так само, як ключ від «московської проблеми» нам варто шукати в самій Україні. Нічого нового – читайте Шевельова.

Мій власний досвід показує: є «червоні» лінії, які здебільшого проходять через історичні теми і які щоразу руйнують знайдене, здавалося б, розуміння у спілкуванні з багатьма росіянами. Зокрема з цієї причини чимало представників українського експертного середовища й інтелектуалів конгрес Ходорковського-Луценка проігнорували, посилаючись на безперспективність діалогу на цьому етапі. І їх можна зрозуміти.

Відверто кажучи, градус і наповнення панелі, присвяченої ЗМІ і пропаганді, залишили враження непробивної стіни взаємного нерозуміння. І водночас змусили пригадати, як років п'ять тому в газеті «День» намагались навести мости, зрозуміти, за що ми з росіянами можемо одне одного любити. Цей сюжет часто спливає на шпальтах видання, але він справді був дуже показовим, і це абсолютно точно була спроба запропонувати діалог. На жаль, тоді стало очевидно, що або респонденти нам трапились ледачі і невмотивовані, або навіть прогресивні кола в Росії вважають, що Україну можна і треба любити тільки за мелодійні пісні і красивих дівчат. Напевно, все-таки лінь тут ні до чого, адже і більшість симпатиків України, які зібрались на конгресі в Києві, судячи з усього, продовжують любити Україну саме в її хуторянському сільському вимірі. Як дивну провінцію, «окраїну біля моря».

Парадоксально, але враховуючи щире захоплення Майданом, не завжди є розуміння його витоків. Ну а найприкметніше – це хвороблива реакція на спробу повідомити російським колегам про те, що Україна для Росії досі – терра інкогніта.

Ну невже екс-головний редактор «Ленты.ру» серйозно вважає, що розділ на сайті з добіркою новин з України може слугувати підтвердженням того, що Україну вони все-таки знають?

Україна багато в чому теж не знає Росію. Й особисто мені не страшно в цьому зізнатися. Можливо, тому що для нас це визнання не настільки принципове і не зачіпає такі глибинні психологічні пласти. Саме ті, про які нижче говорить Людмила Алексєєва у своєму інтерв'ю: позбутись імперського інстинкту значно складніше, ніж набути національної самосвідомості. Але якраз пізнання України як Іншого, інтерес до української точки зору може дати шанс на звільнення.

При цьому треба усвідомлювати те, що люди, які приїхали на конгрес, є найліберальнішою частиною російського суспільства. І інших лібералів у Росії для України немає. Тому по-хорошому саме в Росії нам слід би було, перш за все, запускати масштабні інформаційні кампанії про Україну. Але з цим доведеться почекати до кращих часів.

І ще одне. Варто сказати про те обурення, яке спричинила у багатьох українців заява Михайла Ходорковського про те, що Київ може повернутися до лідерства у слов'янському світі. У тому, що від формулювання про «слов'янський світ» віє тим самим синдромом, не сперечаюся. Але. Якщо Києву все-таки вдасться повернутися до ролі об'єкта, а не суб'єкта, то ми, навіть перебуваючи в об'єднаній Європі, неминуче станемо центром впливу в колишньому регіоні, законодавцем і водночас віддушиною для прогресивної частини російського суспільства, яка тікає від нового перевидання чи то Російської імперії, чи то совка. Швидше за все, це неминуче. Уявляється, саме це мав на увазі Михайло Ходорковський. І саме тому Путін може дійти до Києва.

З головою Московської Гельсінської групи Людмилою Михайлівною Алексєєвою нам вдалося поспілкуватися перед конгресом. Власне, саме вимір прав людини на сьогодні є, судячи з усього, найперспективнішою темою в нашому діалозі, що не відбувся. На панелі за участю адвоката Ходорковського Вадима Клювгандта, відомої російської правозахисниці Світлани Ганнушкіної, деяких українських правозахисників та активістів ішлося про дуже конкретні теми: як допомагати людям у Криму та на сході України і як можуть і повинні в цій справі співпрацювати українські й російські правозахисники.

Розмова з головою Московської Гельсінської групи Людмилою Алексєєвою і кілька вражень про українсько-російський конгрес та діалог, що не відбувся

Марія Томак, Центр громадянських свобод