Мене завжди захоплювали чехи. Їх окуповували, захоплювали, асимілювали близькі й далекі сусіди: австрійці, баварці, саксонці, мадяри, німці і, звичайно, «інтернаціоналісти більшовики». Був час, і мову забороняли.

Здавалося, в Центральній Європі з XVI по XX ст. всі країни тільки і горіли бажанням дістати Злату Прагу з прилеглими Богемією, Моравією і Сілезією. Але ані Габсбурги, ані гітлери, укупі з «радянськими визволителями», не запанували на берегах Влтави. Чому? Я часто ставив собі це питання, подорожуючи чудовою і доброзичливою країніною, де з часів Яна Гуса мало хто відзначався військовою доблестю і Гашеківський Швейк, крім сатири на бюрократію випромінює безсмертні флюїди пацифізму .

Сьогодні я знаю відповідь. Міць громадянського духу чехів завжди височіла над мілітаристською суєтою загарбників. Для нас, українців, це важливий урок. Не тільки територія формує країну.

Для її цілісності важливіше загальна культура, національна єдність і психологічна стійкість перед ворогом. Громадянин живе у своїй країні, і країна живе в його серці. Одне без іншого не існує. Чехи не підпалювали радянські танки в 1968 році, але вони перемогли морально, не дозволивши загарбникові увійти в їхній світ, культуру, звичаї, дозвілля, любов, симпатії.

Радянські солдати і офіцери, а я був одним з них і знаю, про що говорю, залишилися за межами чеського життя, хоча знаходилися в їхній країні. Ми, як і чехи, в змозі перемогти агресора, якщо виведемо його за рамки нашої громадянської спільноти і цивілізації. Це вже відбувається, і ми бачимо, як зовнішня і внутрішня війна проти європейської України перетворюється на хаос і торжество відщепенців.

Ми бачимо, як світ поляризувався навколо наших кордонів і розуміємо, що це і є наш історичний вибір. Його треба зробити, зберігаючи в собі Україну, яку ми любимо, і яка завжди з нами.