Вища освіта є громадським чи приватним благом? Від відповіді на питання залежить, чи за навчання в університетах мають платити самі студенти, чи воно має відбуватися за рахунок держави, тобто зі сплачених громадянами податків.

Різні країни дають різні відповіді. У США навчання платне, хоча студент має багато можливостей отримання стипендійної підтримки. Подібна ситуація у багатьох країнах Азії (Японія, Філіппіни, Південна Корея, Індонезія), де близько 80% студентів навчаються у приватних вишах.

У континентальній Європі, де понад 90% від усіх студентів досі перебуває в державних університетах, вища освіта вважалася передусім колективним благом, відповідальність за яку має нести усе суспільство. Навчання оплачувала держава, а за студентами залишався обов’язок подбати про проживання і харчі.

Як наслідок, до недавнього часу стара Європа не знала феномену приватного університету. Вся вища школа була одержавлена. Показовим винятком, щоправда, є мережа католицьких університетів, які залишалися в цілому незалежними від держави, але могли отримувати державну фінансову підтримку залежно від їхнього становища в національній системі освіти та наявності конкордату з Ватиканом.

Те, що європейським університетом «рулила» держава, не було чимось випадковим. Модерний університет постав на замовлення національної держави як носій і захисник національної культури і ідентичності, а набрав знайомого нам сучасного вигляду після Другої світової війни з виникненням держави соціального добробуту.

Перехід до масової вищої освіти за державний кошт у післявоєнний час виявився дешевшим, кориснішим і гуманнішим виходом із ситуації з масовим безробіттям, ніж утримання  молодих громадян, яким не пощастило з працевлаштуванням, на державних дотаціях. Але вихід виявився короткостроковим. Разом із трансформацією національної держави під впливом глобалізації і потужних міграційних процесів, разом із занепадом держави загального добробуту внаслідок зростання видатків на гарантовані соціальні послуги в Європі з’являється недержавний університет.

Розпочинається дискусія про вищу освіту як приватне й індивідуальне благо, товар, виробництво якого може цілком підлягати загальним законам ринкової конкуренції. Ці тенденції підсилюються після звільнення Східної Європи від комунізму, де поряд з залишками радянського патерналізму зростає алергія до одержавлення різних ділянок суспільного життя.

Вища освіта з різних причин надається як добрий кандидат бодай для часткового звільнення від опіки держави. У країнах Східної Європи з’являються приватні вищі навчальні заклади і відбувається трансформація законодавства для врегулювання цього нового феномену.

Що відбувається в Україні? На початку 90-х були об’єктивні причини, які зумовили легалізацію платної вищої освіти, а також появу і різке збільшення кількості приватних вишів. По-перше, вища освіта стала масовою. Якщо в радянський час тільки 15-20% випускників шкіл навчалися в університетах, то сьогодні ця кількість сягнула 70-80%.

По-друге, Україна перебувала в глибокій економічній кризі, тож можливість набирати студентів на контракт університети розглядали як нагоду покращити свою матеріальну базу та підвищити зарплату викладачам. Українська проблема полягає в тому, що всі ці зміни відбувалися відрухово, невідрефлектовано, без переосмислення філософії вищої освіти. Наше українське «якось воно буде»…

Відтак, платна вища освіта стала доконаним фактом, з яким можна і треба змиритися, але яка так і не стала вважатися чимось нормальним. Цей тренд не міг не посилитися із загальним падінням якості освітніх послуг. За що мені платити? За таку освіту нехай платить сама держава! Приватні виші також стали доконаним фактом, але, на жаль, не зуміли довести своє право на гідне місце в системі освіти і стати сильним конкурентом для державних університетів.

Ситуація тільки погіршилася зі зловживаннями, до яких вдавалися чимало з них в погоні за швидкими грішми. Тому приватні виші далі залишаються у сприйнятті загалу «п’ятим колесом до воза». Не дивно, що всі закони про вищу освіту писалися по-суті для державних вищих навчальних закладів, а все, що згадувалося там про приватні, виглядало доштукованим, якимсь неприроднім. Це не випадково. Протягом двадцяти з хвостиком років ні суспільство, ні держава так і не виробили цілісного бачення, що таке недержавна освіта, навіщо вона потрібна і яке місце повинна займати.

Як наслідок, в Україні не обійшлося без фокусів. У Польщі державні і приватні виші можуть претендувати на державне фінансування. Логіка проста: якщо ти виконуєш встановлені державою вимоги до освітніх послуг і робиш це краще за інших, то маєш право на державне замовлення, бо держава зацікавлена ефективно витрачати податки своїх громадян і забезпечувати для них надання якісних послуг – байдуже, чи це робить державний, чи приватний університет.

В Україні винаходимо велосипед: в державних університетах освіта залишається публічним благом, а от в приватних вона перетворюється на товар. Як наслідок, приватним вишам не дозволяють претендувати на державне фінансування. Але поряд з цим законодавець додумується надати право й державним вишам «трошки» зайнятися освітньою комерцією – приймати на навчання контрактників (до 50% відсотків всіх студентів).

Такі кроки зраджують не просто відсутність будь-якої філософії освіти при написанні наших законів, а й порушують логіку ринкових відносин і конкуренції через надання привілеїв державним вишам. Якщо нашою метою має бути якісна освіта, має існувати чесна конкуренція і прозоре змагання – або за державні фонди, або за частку ринку.

Несправедливість на цьому не закінчується. Державні навчальні заклади мають статус неприбуткових організацій, їм надано пільги при оплаті комунальних послуг, інші додаткові соціальні бонуси. А приватні університети підпадають під дію закону про підприємництво і відповідне оподаткування. Для чинного законодавства приватний виш не відрізняється від будь-якого іншого бізнесу: бензоколонки, супермаркету чи будівельної компанії.

Це дало свої «плоди». А радше зробило багато приватних університетів безплідними. На сьогодні, більшість приватних ВНЗ зовсім не займаються наукою, тільки надають освітні послуги. Якщо метою приватного вишу є отримання прибутку, то з наукою йому не по дорозі. Адже наука може приносити великі гроші тільки тоді, коли в неї спочатку вкласти великі гроші.

Приватні університети пішли шляхом меншого опору – почали заробляти кошти, набираючи студентів на популярні програми: менеджмент, юриспруденцію, туризм. Тобто на ті програми, які порівняно дешеві «у виробництві», але швидко дають фінансовий результат. В Україні немає приватних університетів, які б готували фізиків, хіміків, інженерів.  

Коли писали закон про вищу освіту зразка 2002 року, нікому не спало на думку, що можуть існувати недержавні вищі навчальні заклади, які не перетворюють освіту на бізнес, а працюють у форматі соціального підприємництва.

Наприклад, як це робить УКУ, де засновник, хоч і недержавний, не отримує ніяких фінансових дивідендів від діяльності університету. Можливі прибутки вкладаються у розвиток навчального закладу, зарплату персоналу, соціальні ініціативи і проекти.

Прийнятий у першому читанні закон про вищу освіту, підготований робочою групою Михайла Згуровського, намагається змінити правила гри і закласти більш послідовну філософію вищої освіти. Вперше в історії незалежної України закон надає рівні права державним і приватним ВНЗ. Зокрема, впроваджує здорову конкуренцію між ними і визначає якість як головний критерій розподілу державного фінансування.

Університети – як державні, так і приватні – визнано неприбутковими організаціями. Приватний університет теоретично може стати і національним, і дослідницьким. Ці статуси передбачають і більші права, і більше фінансування з боку держави.

Перед будь-яким університетом, незалежно від форми власності, відкриваються двері для розширення його адміністративної, академічної та фінансової автономії. Критерієм для цього стає якість, ефективність і результативність його праці. У новому законі також передбачено, що приватні навчальні заклади зможуть претендувати на отримання державного замовлення.

Не треба боятися рівноправності для приватних вишів. Врешті-решт, це зробить сильнішими самі державні ВНЗ, підвищить градус конкурентності й на так не надто динамічному освітньому полі України, заохотить державні навчальні заклади ставати більш підприємливими і менш залежними від державних субсидій. Українським університетам не уникнути головних тенденцій ХХІ століття, навіть якщо академічний істеблішмент вперто продовжуватиме мислити категоріями століття ХІХ.