Пам'ятаєте, як це було пів року тому? П'ять місяців тому? Коли так необхідно було почути думку людей, які для тебе щось важать. Думку людей відомих та авторитетних. Приємно було, коли їхні думки збігались із твоїми, неприємно було, коли ваші думки розходились. Але так чи інакше – зрозуміло було, що всі ми визначались нарешті зі своїми принципами, зі своєю позицією.

Більше того – в багатьох із нас вона, ця позиція, чи не вперше з'являлася. Це був надзвичайно важливий, хоч і болісний процес. Процес розчарування в людях, на чию думку розраховуєш, завжди болісний. Хоча це правильні речі насправді – про доцільність створення кумирів нам давно все пояснили.

Але потім минуло й це. Справді, кому сьогодні цікаво, яку позицію щодо подій в Україні займає той чи інший локальний моральний авторитет? Події, що відбуваються, виявилися масштабнішими й драматичнішими за будь-чий приватний драматизм і за будь-чий медійний масштаб.

Коли бачиш справжню кров, коли читаєш імена загиблих, чиїсь приватні істерики та моралізаторство видаються просто недоречними, щоби не сказати неетичними.

Ця зима навчила багатьох із нас дещо принциповіше ставитися до того, в що насправді віриш. Оскільки ж зрозуміло, що позбавити нас хочуть перш за все речей для нас важливих, принципових, таких, що від них складно відмовитись, не втративши при цьому самого себе. Багато речей після цієї зими стали простими й зрозумілими, багато явищ не потребують зайвого уточнення.

Справді – коли в тебе відбирають твою батьківщину, про які методи ведення дискусії може йтися? Коли твій опонент тримає в руках автоматичну зброю – які в тебе шанси на початок конструктивного діалогу? Я, власне, до чого веду.

Ось актор і письменник Євген Гришковець висловлюється з приводу в подій в Україні. Так само, як багато інших росіян, котрі для когось тут, у нашій країні, є авторитетами, до чиєї думки хтось дослуховується. Ми ж постійно бачимо, наскільки наша ситуація їх хвилює, наскільки вони нею переймаються, як відверто й безпосередньо з цього приводу висловлюються.

Єдина відмінність – Гришковець, як людина інтелігентна, намагається це робити саме інтелігентно, максимально приватно, пишучи про всіх своїх українських друзів, згадуючи наші позитивні сторони, намагаючись судити нас за можливістю об'єктивно. Ну, має ж він право нас судити, вірно? Має, чому ні.

Всі мають право нас судити. Всі мають право нас повчати, всі мають право в нас розчаровуватись. Особливо, якщо при цьому ще й згадують наші позитивні сторони.

Ось і він може, чому ні. Хоча навіть вся його інтелігентність і приватність під кінець кудись зникають і все традиційно зводиться до "озброєних фашистів", до керівництва, яке керівництвом насправді не є, до "Турчинова без підборіддя", до убогості прізвищ Яценюка та Наливайченка (що, очевидно, теж є ознакою фашизму – убогість прізвища, відсутність підборіддя), а головне – все природно й логічно зводиться до ізольованості Росії, до "інформаційної блокади", в якій Росія, з її звичними з дитинства святами опинилась, одним словом – зводиться до "несправедливості, яка душить".

Це загалом якась така нав'язлива метафора теперішнього стану пересічного росіянина – стан легкої придушеності. Кісельова душить НАТО, Гришковця ось – несправедливість.

У всьому іншому, цілковита ясність термінів та прозорість визначень: Росія в облозі, в Слов'янську – карателі, в Одесі – фашисти. А я ось розмовляв днями зі знайомим фанатом.

Той розповів про свого друга, який був в Одесі. Розповів, що друга врятував "бронік" (харківські "ультрас" звикли ходити на мирні мітинги в "броніках", інакше просто небезпечно).

Хтось із тих, кого, мабуть, так само душила несправедливість, пустив по "ультрас" чергу з "калаша". Того, хто стояв поруч - завалило на смерть, а ось другу просто зламало ребро – "бронік", усе таки. Тому не знаю, що там душить моральних авторитетів сусідньої країни, але коли моїх співвітчизників звинувачують у фашизмі, я особисто думає таке:

Нас можна сьогодні скільки завгодно оббріхувати, нам можна висловлювати нещирі співчуття, нас можна стримано жаліти.

Можна сміятися з наших убогих прізвищ і погрожувати нам ніколи не ставитись до нас так, як раніше. І не треба, якщо чесно. У нас справді все змінилось, тож так як раніше просто не буде.

У нас все лише починається, в нас нині відбувається, можливо, найважливіше – втрата ілюзій, втрата інфантильності, зміна авторитетів. Моральних зокрема.

Оскільки в такі моменти, який ми тепер переживаємо, позиції займаються надто вже чітко й однозначно. І жодною інтелігентністю не прикриєш недоречної зверхності й недорікуватої поблажливості, за якими стоїть насправді погано прихований конформізм і зовсім не прихована безвідповідальність.

Звинувачувати когось у фашизмі й при цьому ображатись за свою батьківщину, яка нібито не має жодного стосунку до крові й випущених тельбухів на території країни, що ти її вчиш миролюбству та мудрості.

Говорити про гідність і при цьому позбавляти тих, кого повчаєш, навіть теоретичного права самому визначатись із власним майбутнім. Нарікати на несправедливість, по-дитячому сприймаючи реальність такою, якою її тобі показують дорослі й не намагаючись піддати сумніву ту картинку, яку тобі пропонують.

Мені здається, вони нас безнадійно втрачають, всі ці моральні авторитети. Мені здається, їх справді щось душить. Ось лише сумніваюсь, що це дійсно несправедливість.