Цікаві цифри отримала мало не єдина більш-менш об’єктивна російська соціологічна служба «Левада-центр» в результаті нещодавнього опитування.

Отже, в березні близько 50% росіян вважали, що якщо наш Південний Схід проситиметься до складу Росії, то прохання слід задовольнити. Зараз рівень гостинності впав до 20%.

Зниження прихильності до братів менших компенсується запитом на їхню економічну (70%) і дипломатичну (89%) підтримку — тобто, в останньому випадку, Лаврову та Чуркіну, як і раніше, дозволено плести нісенітниці в ЗМІ й на міжнародних зустрічах. Російські добровольці в Донецькій та Луганській областях воювати можуть (61%), проте солдатиків туди посилати не треба (56%). Типова поведінка «диванних військ»: смерть ворогам, але сам на фронт — ні ногою.

Нарешті, утворення другого Придністров’я на Донбасі схвалює 36% опитаних (минулого місяця — лише кожен четвертий).

У зв’язку з цим пригадую відео з одного кримського мітингу приблизно місячної давнини. 11 хвилин чистої насолоди: в Севастополі проходив пікет проти корупції, але незабаром намалювався мент, прикомандирований з Москви, та не один, а з кількома «беркутівцями» (еге ж, тими самими, севастопольськими, яких там хлібом-сіллю зустрічали) і почав пояснювати демонстрантам, що вони вже живуть за російськими порядками  і їхня акція, таким чином, є незаконною; а в Росії, нагадаю, узгоджувати потрібно все — від кількості учасників і маршруту демонстрації до змісту гасел. Ось тут севастопольці, які щасливо живуть під скіпетром Путіна, і заволали.

Про перехідний період пригадали — виявляється, архіліберальне щодо вуличних акцій українське законодавство не таке вже й погане. Бідолашний служивий вислухав усе, аж до «убирайся в свою Москву» і «Севастополь — русский город, а не российский!», і ретирувався   — на перший раз.

Це все до того, що інколи своїх бажань варто боятися. Якщо мрії російського обивателя раптом справдяться, то на кордоні його країни з’явиться  дикий і некерований анклав, справжнє Сомалі, з якого у Федерацію вільно проникатимуть тисячі бойовиків-слов’ян зі зброєю, бойовим досвідом і звичкою до викрадання людей, до грабунків і вбивств. Це не мирні кримчани: вдячність «ополченців» Москві за підтримку триватиме рівно до першого блокпоста або до першої потреби в грошах, або до першого мента-вимагача, або до першого торговця неслов’янської зовнішності на базарі.

Ну, й у Росії знайдеться більш ніж досить політичних сил, які озброять цю орду необхідною ідеологією та риторикою на кшталт «Россия для русских», «хватит кормить Кавказ» тощо. Співчутливих також не бракуватиме: справа «приморських партизанів», що відстрілювали міліціонерів на Далекому Сході 2010 року, є тому доказом.

Ось парадокс: захищаючи Україну, наші військові захищають і Росію. Від самої себе.