Яким чином стосується кризи в Україні дискусія про перейменування Волгограда знову на Сталінград? На перший погляд, це cуто внутрішня російська справа і ніякого зв'язку з нашою країною немає. Насправді такий зв'язок є, і безпосередній.

Як завжди, московська пропаганда відображає всі вигини кремлівської політики. Останнім часом вже зазначалося, що українські події не є першими у випусках новин на федеральних каналах. Так, наприклад, сюжети про завершення суду над вбивцями Анни Політковської вийшли на перше місце. Сказане зовсім не означає, що московська пропаганда змінила своє ставлення до України, її влади і президента. Однак деякі, на перший погляд, малопомітні нюанси з'являються. І це не випадково.

Вже очевидно, що під тиском фактів провалу своєї східноукраїнської авантюри Кремль змушений публічно відмовитися від підтримки бойовиків. Нехай навіть насправді це не так і втручання триває, але доводиться робити це начебто неофіційно, і будь-який факт затримання в зоні бойових дій армійського офіцера або представника спецслужб Росії поставить московську владу в дуже складне дипломатичне становище. При цьому різні відомства отримують суперечливі вказівки і не завжди узгоджено озвучують інформацію. Як у випадку з так званим напливом біженців у сусідні з Україною області Росії.

У передачі «Политика» на московському «Первом канале» голова міжкомісійної робочої групи з міжнародного співробітництва Громадської палати Росії Сергій Марков, той самий, який гірко нарікав на позицію російської влади, сказав: «Мене вразило: ті люди, які хочуть поїхати туди добровольцями, їх наші прикордонники не пускають. Кажуть так: «У тебе штраф не сплачено за паркування на автомобілі, не маєш права туди їхати». По суті, наша влада зараз, швидше, стримує потік добровольців, ніж його якось організовує ».

Не слід ставитися до слів Маркова буквально. Ніякої критики влади він собі дозволити не може. Сказане слід розуміти як частину пропагандистської завіси, яка повинна дещо відтінити пряме пособництво Москви сепаратистам і терористам на сході України. З іншого боку, ще зовсім недавно таких слів і тим більше від Маркова просто неможливо було почути. Як здається, сказано це передовсім для внутрішнього російського споживання, але не треба забувати і про міжнародний тиск.

Хоча російська пропаганда випромінювала оптимізм і радість з нагоди зустрічей Путіна в Нормандії, проте кому треба, той розуміє, що нічого доброго національний лідер з берегів Атлантичного океану не привіз. Навпаки, в наявності посилення тиску і можливі наслідки у вигляді навіть обмеженого третього рівня санкцій досить значні.

Після візиту Путіна в Пекін і підписання там контракту на поставку 38 млрд куб. м газу після 2018 року російські експерти і коментатори висловлювалися в тому сенсі, що це «відповідь Чемберлену», злому Заходу з приводу можливих санкцій. Не хочете з нами співпрацювати, є на кого поміняти, тобто на Китай. Однак дуже скоро пропагандистські фанфари дещо притихли.

Якщо говорити про заміну партнера на Заході партнером на Сході, то поки подібна повноцінна заміна досить примарна. В Європу і Туреччину Росія 2013 року поставила 162,5 млрд куб. м газу, що в чотири рази більше, ніж за ще не здійсненим контрактом із Китаєм. На думку деяких російських експертів, щоб якось істотно послабити залежність від європейського газового потоку, експорт у східному напрямку треба наростити мінімум до 100 млрд куб. м на рік. Це настільки далека перспектива, що про неї й говорити не доводиться.

Як писала британська газета The Daily Telegraph, Путін думає, що у великій грі «стратегічний трикутник» між Росією, США і Китаєм він звів дві сторони разом, значно послабивши третю. «Викликає великі сумніви те, що президент Китаю Сі Цзіньпін поділяє настільки грандіозне бачення цієї газової угоди. Те, що Путін вважає сильним стратегічним ходом, китайці можуть вважати не більше ніж бізнесом. Відповідь на питання, кому ця угода потрібна більше, до непристойності очевидна».

У таких умовах Москва змушена, хоча б на словах, демонструвати зниження градуса протистояння. Але й просто відступати вона не може, передовсім через внутрішньополітичні причини. Високо піднявши пропагандистську антиукраїнську хвилю, Кремль став у певному сенсі її заручником. Він не може допустити такого, що в суспільстві буде розцінено «як зраду братів» на сході України.

Схоже, найближчим часом ми будемо спостерігати зовні суперечливі потоки в московській політиці.

По-перше. Триватимуть нагнітання напруженості й заклики до військового вторгнення в Донбас. Саме з цього боку слід розглядати буквально вимоги радника Путіна Сергія Глазьєва розбомбити українську бронетехніку з повітря російськими літаками. У цьому ж напрямі слідують і заклики Дугіна не зраджувати «російських людей на Україні» і почати повномасштабне вторгнення в нашу країну. Зрозуміло, що ніхто цього робити не буде, але всі подібні висловлювання покликані продемонструвати наявність сильного угруповання яструбів, з якими Кремль начебто повинен рахуватися.

По-друге. Поступово буде здійснюватися відхід від прямого втручання російських спецслужб в Донбасі і перехід до дрібних диверсійних актів для підтримки напруженості в регіоні. Формально без участі офіційної Москви, а фактично за її підтримки. До того ж це буде залишатися важелем тиску на Київ. Від останнього Білокам'яна не відмовиться.

По-третє. Як елемент попереднього будуть нові пропагандистські ініціативи з метою поступового перемикання суспільної уваги з України на інші цілі. Саме для цього реанімована ідея і можливе проведення референдуму про перейменування Волгограда на Сталінград. Більше того, влада спробує перехопити ліві гасла про деолігархізацію, нову приватизацію та більш агресивний антизахідний курс. Тим самим українське питання буде відтінятися іншими проблемами і піде з перших смуг газет і топ-новин телебачення.

Ніякої зміни російської політики щодо України не відбудеться. Почнеться маневрування і місцями демонстрація відступу. На цьому все й закінчиться.