Небо.

Я вам розповім, а ви послухайте.

Моя кохана матуся Марина Семесюк (в дівоцтві Зайко, аби одразу попередити аграрні підозри) тихо ненавиділа совітську владу. Воно й зрозуміло — переважна більшість андроповсько-брежневської молоді совок зневажала.

Як тільки на обрії зажевріла незалежність — вона одразу стала полум’яною рухівкою, ретельно вивчила мову і налаштувалася на еволюційні зміни.

Однак, що зробили вкраїнці? Ясно що - перепаскудили всю ідею буряковими їбальниками, густим запахом часнику і клумаками з бульбою. Коли «Рух» з молодіжно-модернової двіжухи перетворився на селянську секту — міські люди звідти повтікали, і все вернулося на кругі своя.

«Кругі своя» для киян — це булгаковщина і сєрєбряний вєк . Бєлих акаций ґроздья душистиє, Саша Чорний, Анна Ахматова, Цвєтаєва, Сєрж Ліфарь, бєлая еміграция. Бібіковскій бульвар.

Чому? Через ностальгію по міських обличчях, замість цих пунцових пик, що заполонили собою реальність.

А тим часом москалі, нє будь дурак, цю тємочку заповзязися якісно проробляти — друкували цікаві книжки, збірки емігрантських спогадів, томики гарної поезії, і так далі. Ліпити і посилювати образ київського життя початку двадцятого століття як суто московитського культурного явища.

Воно й зрозуміло, бо на кінець вісімдесятих залишки корінних киян повтікали у Тель-Авів, лишивши своїх гойських друзів наодинці із Обжинками і Гробками.

Хотілося Сєрєбряного Вєку і модерну, а замість цього мали колгоспне їбало з вусами «з гривні», котре полоще ротяку узваром.

Покоління моїх батьків, звичайно, не обладнане такою гнучкістю як наше. Вони мають певні звички, і тому переключитися на Андруховича, наприклад, їм тяжко, бо треба наново прожити життя.

Отже, рускій мір, в очах багатьох інтелігентних киян, набув певної привабливості. Кацапи привітно подавали на обід смачні образи білогвардійсько-театрального офіцерства, котре вправно пиздить французьсько балачкою, жере бельгійські тістечка і співа романсів про кадєтскоє дєтство.

Так ось, до чого я хилю.

Оцей наш Майдан боляче висмикнув булгаківців з облудної самоварної хуйні. Висмикнув суворо і безжально. Коли моя матуся, з її затишними збірочками поезії Сєрєбряного Вєка, осягнула — ху із містер Путін і Росія — вона пережила тижневу переоцінку цінностей. Тяжку переоцінку, бо весь звичний світ покотився шкереберть. Всі ці благородні образи з чогось шляхетного перетворилися на колекцію культурних упиризмів. На інструмент чужинської пропаганди.

Ми тиждень не спілкувалися, бо матуся була на межі нервового зриву, що абсолютно не дивно. Виявилося, що існує «нормальна» Україна - героїчна, краща за цю пожерту комахами білогвардійську казку, і невиразно краща за бурякові мармизи, котрі остопи*дили неймовірно.

Подвиг Небесної Сотні вбив ворожий міф. Не те щоб навіть міф (українці дійсно приховували свою шляхетність роками), а реальність. Чужинську реальність — приємну і затишну.

А головним інструментом цієї руйнації стали обличчя. Пам’ятаєте, був період коли люди на Майдані аж світилися небесним сяйвом. В найтривожніші миті можна було геть відключити в місті струм, а все одно було б світло як вдень.

Небо. Майдан накрило Небо, друзі мої.