Конвеєр інсайдерських витоків як свідоцтво провалу інформаційної політики держави…

Про те, що інформаційна політика України виявилася абсолютно не відповідною викликам, пов’язаним з військовою окупацією Криму і агресією Росії на Сході країни, не говорив лише лінивий. Інституціональна форма держави, яка повинна захищати власний інформаційний простір від ворожої пропаганди, своєчасно надавати об’єктивну інформацію про події, слугувати інтересам країни в питаннях формування правдивої та повноцінної картини сьогодення, була навіть не зруйнована попереднім політичним режимом- її просто не існувало.

Цю площину державного будівництва нам би довелося довго піднімати з «нуля» якби нещастя не допомогло. Воєнна агресія Росії підштовхнула процес. На «безриб’ї» примітивного державного телерадіомовлення та такого ж беззубого, казенного, інформаційно-аналітичного супроводження процесу спілкування міністерської бюрократії з народом, з’явилися перші «раки», що швидко зайняли пустуючи святе місце. Специфіка теми- армія, озброєння, тактика і стратегія антитерористичних операцій, забезпечення військових підрозділів, тощо, не могла кваліфіковано відображатися в ЗМІ без залучення експертів в цих галузях. Хедлайнерами процесу став ресурс «Інформаційний Опір» і його спікер та ідейний керівник Дмитро Тимчук.

За декілька тижнів «кримської кризи» Тимчук став № 2 в українському сегменті Фейсбуку за кількістю читачів. Сайти Sprotyv.info та його клон InfoResist щодня цитуються провідними вітчизняними та світовими електронними ЗМІ. Сам Дмитро регулярно проводить брифінги та прес-конференції в Українському кризовому медіа-центрі, коментуючи події спочатку в окупованому Криму, а згодом в Донбасі. Щодня він випускає коротенький звіт про події, що відбулися, дає прогнози, ділиться отриманою інформацією про наміри терористів, російських військових, перебіг АТО і дії українських силовиків. Журналіст за освітою, кадровий військовий, що має досвід перебування в Іраку, Лівані, Косово в складі українських миротворчих контингентів, він на рівні експерта пояснює доступною, зрозумілою мовою своїм цивільним колегам, що бачили війну лише в художніх фільмах про Другу Світову, істинний зміст подій та прихованих задумів.

Але. Сотні тисяч читачів мало задумуються над питанням- які джерела інформації використовує відставний офіцер української армії. Чому Україна декілька місяців отримує левову частку звітів про події в Криму та Донбасі не з уповноважених державних джерел, а від громадської ініціативи, започаткованої небайдужими патріотами-офіцерами? Відповідь очевидна.

По-перше- існуюча система прес-служб в державних структурах (МВС, ЗС, СБУ, ГПУ) зазвичай виконувала декоративні функції простої ретрансляції фактів про діяльність цих органів за принципом «Нічого зайвого і конкретного». Зважаючи на те, що керівниками цих служб за президентства Януковича призначали ледве не юних німфеток, очікувати і від них, і від інших уповноважених чиновників не примітивних прес-релізів, а експертних оцінок, аналізу та прогнозування взагалі було годі. Після Майдану підхід до підбору кадрів змінився. В СБУ повернулася багаторічний керівник прес-служби М. Остапенко. Радником міністра МВС А. Авакова став популярний журналіст, який давно спеціалізується на тематиці правоохоронних та силових структур С. Речинський. Та й сам Аваков постійно видає інформацію «з перших рук» через соцмережі в якості найбільш популярного блогера країни, за що його критики часто називають «міністром фейсбучних справ». Тим не менше, різноголосся коментаторів не затьмарило авторитет Тимчука. І справа тут не тільки в тому, що більшість інформації виходила за межі діяльності СБУ та МВС, а з кожним днем все частіше стосувалася Збройних Сил України, відомства, яке роками не провадило ефективного діалогу з населенням, керівництво якого має доволі туманне уявлення про public relations, не кажучи вже про специфічну воєнно-польову журналістику. Система виявилася неспроможною працювати з інформацією «по-новому», адекватно відповідаючи на запити часу.

По-друге- не будучи пов’язаним з виконанням обов’язків держслужбовця, Тимчук дозволяє собі спокійно переступати кордони умовно дозволеного. Він один з небагатьох пішов в Криму безпосередньо до військових і отримав інформацію з перших рук, завдяки чому і привернув увагу до себе. Поки неповоротке керівництво ЗС намагалося зібрати до купи думки та склеїти керованість повністю зруйнованої армії, плуталося в наказах, шарахалось від боягузливого мовчання до провальних міністерських телеінтерв’ю, Тимчук «бомбив» інформагенції свіжачком з полів. Такий статус дозволяє йому не озиратися на генерадів з владної вертикалі, з одного боку, а з іншого- крім сухого залишку фактажа він дозволяє на власний розсуд проводити узагальнення, коментувати та оцінювати розвиток ситуації не з точки зору окремої «контори» (ЗС, СБУ чи МВС), а з точки зору загального полотна подій, яке вимальовується з різнокольорових інформаційних «пазлів». Система ще не змогла перебороти величезний комплекс недовіри до державних джерел інформації, який склався за останні роки в українському суспільстві, навіть не зважаючи на появу у владних коридорах людей з новим мисленням. Їх випередив Тимчук.

Відсутність координації українських правоохоронних структур та силових підрозділів в ході проведення АТО, яка за висновками багатьох фахівців, що перебули безпосередньо в зоні операції, і про яке неодноразово повідомляли командири добровольчих батальйонів і підрозділів, так само відображається на хаотичному, неузгодженому порядку інформування населення про його перебіг, проблеми, успіхи. Певна надія на відродження цього сектору національної безпеки після Майдану покладалася на РНБО, що могло стати об’єднавчою платформою для гідного супротиву російській інформаційній війні. Можна по-різному ставитися до призначення журналістки «5 каналу» Вікторії Сюмар на посаду заступника секретаря РНБО, саме з виконанням функцій в обговорюваному нами питанні, але сам факт усвідомлення новою владою того, що необхідно стрімко і потужно протиставляти ефективні державні інструменти ворожій пропаганді, є позитивним. Чи відбулися видимі зміни в цій царині? Після інавгурації Порошенка В. Сюмар подала у відставку з посади, заявивши (майже цитата)- «Україна переламала ситуацію в інформаційному просторі і здобула перемогу в розв’язаній Росією інформаційній війні». Можливо серед читачів її власної фб-сторінки такий перелам і відбувся, але говорити про нього з точки зору державної політики просто не доречно. Через те, що простим відключенням російських телеканалів проблему не вирішено. Тим більше, що мешканці окупованих районів Донбасу вже 2 місяці продовжують активно зомбуватися кремлівською пропагандою, яку можна порівняти хіба що з потужним наркотичним засобом, в той же час коли українські джерела для них давно відключено.

Повертаючись до Тимчука. Щоб не вдаватися в конспірологічні версії, серед яких є навіть така екзотична- Тимчук- всього лише ширма, за якою стоять зацікавлені маніпулятори громадською думкою, які от-от почнуть підмішувати в стоси об’єктивної інформації потрібні «фейкові закладки» для кореляції настроїв суспільства, спробуємо відповісти на очевидне. Як ви вважаєте, коли Дмитро повідомляє про чисельність терористів, які захоплюють чергове донбаське містечко та їх рівень озброєння, коли його ресурс InfoResist коментує характер та порядок переміщення російських військ вздовж українського кордону та називає їх чисельність аж до ідентифікації військових частин (взаємне посилання Тимчука і сайту УНН один на одного), коли він наводить довідку, яка занадто схожа на матеріали оперативно-розшукових справ УБОЗу про склад та командування бандитсько-терористичних груп в Луганську, коли він прогнозуючи попереджує про імовірність витоку цілком таємної інформації про коди державного спецзв’язку, що могли потрапити до рух російських спецслужб після захоплення донецького та луганського телецентрів (особливо шокує те, що Тимчук знову посилається на сайт УНН, який у відповідь посилається на Тимчука), коли він наводить данні про типи використаної в Донбасі новітньої російської зброї, він отримав цю інформацію з відкритих джерел чи інтернету? Чи може з власної мережі польових журналістів, стрінґерів-добровольців або інформаторів з числа сепаратистів? До речі, значна частина інформації, що з’являється на сайтах InfoResist та вищезазначеному УНН, який часто пов’язують з попереднім політичним режимом, якимсь дивним чином має перехресне посилання.

З величезною долею імовірності можна припустити, що Тимчук користується інсайдерською інформацією, джерела якої сидять в керівництві Збройних Сил. Можна було б сміятися над його іноді апокаліптичними прогнозами та лякачками, якби достовірність його повідомлень не сягала 80-90%. Важко сказати хто саме- Генштаб, ГУР МО, керівництво родів військ, штаб АТО чи його колишні товариші по службі, які продовжують перебувати в армійських лавах на керівних посадах середньої ланки, «допомагають» таким чином Тимчуку. Але те, що він, перебуваючи в столиці надзвичайно добре поінформований про реалії АТО і оперативної обстановки в Донбасі, не викликає сумніву- діє цілий конвеєр інсайдерських витоків. Що може означати для обороноздатності країни такий стан речей, якщо уявити на місці патріота Тимчука агента російських спецслужб- питання риторичне. Складно собі уявити, що такий собі відставний підполковник John Doe став би коментувати бойові дії американської армії в Іраку, поширюючи інформацію про плани операцій ворожих військ Саддама Хусейна чи обстановку з комплектацією зброї та боєприпасів на передовій, не зазначаючи джерел походження таких відомостей.

Після промовистого 1,5-місячного мовчання або хаотичного, незкоординованого інформування окремими силовими структурами подій на Сході України, політичним керівництвом країни, нарешті, було прийняте єдино вірне рішення- про призначення офіційного речника АТО, яким став Владислав Селезньов. На зміну В. Сюмар РНБО призначив уповноваженим по роботі зі ЗМІ дещо роботоподібного Володимира Чепового. Нарешті країна зрозуміла, що під час війни такі питання, як часткова цензура, обмеження в розповсюдженні певної категорії інформації, антипропагандистські заходи та єдиноначальність в реалізації державної інформполітики- це не обмеження демократичних процедур, а лише засіб фільтрації від панічних настроїв, «фейкових» викидів та маніпулювання навколо підміни реальних подій їх вільними трактуваннями.

Дмитро Тимчук щоденно продовжує інформувати громадськість про події в Донбасі і це дуже добре.

Дмитро Тимчук щоденно продовжує інформувати громадськість про події в Донбасі і це просто жахливо.

Ці дві суперечливі сентенції наразі спокійно співіснують саме в якості найкращого доказу абсолютної неспроможності держави Україна вибудувати засади потужної інформаційної політики прямо зараз. Перші кроки в цьому напрямку зроблені і можливо одним з прикладів для наслідування в роботі новим інформаційним «політрукам» незалежної, демократичної України стане робота популярного блогера, експерта та справжнього патріота Д. Тимчука. Країна відбудовується. Нехай з помилками і не так швидко, як ми того бажаємо. На попелищі корупційної, наскрізь брехливої держави ми створюємо громадське суспільство, рівняючись на кращі світові зразки європейської демократії. В якому свобода журналістської діяльності буде забезпечена законом і буде конкурувати з державною політикою не доступністю інсайдерських джерел, а рівнем аналітики, власними репортерськими здобутками з «передової подій» та оперативністю матеріалів. Для того, щоб країна «вилікувалась» від «синдрому Тимчука» треба щоб державні структури, нарешті, перейшли від режиму традиційного сліпого, непотрібного та часто шкідливого приховування інформації просто тому, «що так звикли», до спілкування на засадах відкритості та партнерства з суспільством.

Все це стане можливим лише після глибокого, усвідомленого як керівниками відповідних держструктур, так і вищим політичним керівництвом держави, розуміння- в ХХІ ст. інформація- це потужний інструмент впливу, іноді навіть зброя, якою необхідно володіти так само, як політичними, дипломатичними та економічними важелями.