Зрозуміти сутність того, що відбувається довкола так званих мирних переговорів, які викликають захват західних політиків, роздратування й подив українського суспільства й повну байдужість у Росії, можна лише у великому історичному контексті. Інакше: заклинання, вигуки, марнослів’я.

Саме російська байдужість — незначна кількість галасливих прибічників «російської весни» не враховується — може бути першим кроком у розумінні того, що відбувається, в концептуальному, історичному контексті. З кінця позаминулого століття ідея нації-суверена почала поширюватися Європою, складаючи ядро нового етапу модернізації. У відповідь Росія нав’язувала свою модель народу-підданого всьому континенту. Інколи це робилося гнучко й з розумом, шляхом договорів з елітами, навіть згодою на конституції й самоврядування, як це сталося на Іонічних островах, у Фінляндії й у проміжках між польськими повстаннями. Але 1848 року російські війська зайшли надто далеко в порятунку Австрійської імперії, й чотири роки потому дві найбільш розвинені європейські нації зупинили Росію.

Проте російська модель відносин між владою й населенням, хоч і була далека від європейської ідентичності, але нікуди не поділася разом зі своїм демонстраційним ефектом. Росія першою випробувала модель тоталітарну, таку, що виявилася привабливою як для лівих (що було найбільш помітно), так і для правих (що було не настільки явно) сил у Європі.

Нинішня криза європейської ідентичності проходить в умовах становлення в Росії нового тоталітарного устрою, що є вельми активним і успішним у європейській експансії, в посиленні впливу на європейські еліти. Успіх право-популістських, націоналістичних, євроскептичних партій на виборах до Європарламенту — це ще й просування кремлівського лобі, його моделі відносин між владою й суспільством.

Слова «народний» і «національний», присутні в назвах цих партій, не повинні вводити в оману. Це такий же тоталітарний популізм, що в Муссоліні, голим до пояса на молотарці, і в Путіна в такому ж вигляді на рибалці. Це «Тагіл рулить» різними європейськими мовами. І головне — це націленість на руйнування традиційних державних і міждержавних інститутів, у яких втілено принцип народного суверенітету, схильність до так званої прямої демократії, що є першим кроком до тоталітаризму.

Інший шлях до руйнування цих інститутів — зведення їх до обслуговування нинішніх еліт, перетворення їх на механізм їх незамінності, зрештою, досягнення незалежності еліт від цих інститутів, їх приватизація. Приклад такої приватизації виявляє нинішня Росія. І це дуже привабливо для еліт європейських і для еліти української.

Донецькі переговори, що завершилися згодою України на присутність Росії як спостерігача в Донбасі, перший крок до деінституалізації української еліти, а отже виходу її з-під суспільного контролю. Про це свідчить напрочуд дивний склад парламентерів з обох боків, поява там фігур з минулого, що нині перебувають поза владними інститутами, як особистих представників Президента України, та ще на прохання Ангели Меркель, що вочевидь передала побажання Володимира Путіна.

Ні демонізувати, ні принижувати цю людину та його оточення не варто. Необхідним є визначення їхньої системи координат з метою вироблення стратегії у відповідь. Залишаючись у позиції «ми розумні, а вони ідіоти й психи», лише себе потішиш. Це ж, по суті, нарцисизм — називати їх дурними й нікчемами.

Люди, які прийшли до влади в останні роки минулого століття, не мали безумних цілей. Володимир Путін був гомункулусом, вирощеним у політтехнологічній колбі. Ніхто й не хотів, щоб він розвивався в тоталітарного вождя, але критерії вибору були тоталітарними — ідеальною здавалася людина без властивостей. І це повністю відповідало духу і змісту тодішніх політтехнологій, тоталітарних за головною ознакою, — для російських політтехнологів завжди зайвими, непотрібними елементами були людина й суспільство.

Правителі Росії не ставили собі тоталітарних надзавдань. Але й інших теж не ставили. Усе, що їм треба, — їхня довічна незамінність при владі та її конвертованість. Людського виміру політики, державної діяльності, суспільного служіння для них просто не існує. Вони навіть не заперечують мораль, не говорять про химеру совісті — вони просто міркують і діють поза цими категоріями, вважаючи їх придатними лише для політичної демагогії.

І тому за внутрішньою природою своєю, за сутнісним своїм змістом нинішня російська влада тоталітарна. А головне завдання влади — незамінність і конвертація — вирішуване лише тоталітарними методами. Шляхом руйнування держави, партій, будь-яких форм суспільної автономії, атомізації суспільства й перетворення його на масу. І тут уже без країни в облозі, кілець ворожості, двохвилинок ненависті й інших способів консолідації й мобілізації мас не обійтися.

Нинішній етап розвитку режиму, що умовно іменується путінським, визначається саме завданням мобілізації мас. Консолідація еліт Путіну вже вдалася. Тепер необхідно консолідувати населення з метою його подальшого відчуження від політики й посилення його керованості.

З цього погляду Путін уже отримав від конфронтації з Україною майже все. З ходу захопити вісім жаданих українських областей, де зосереджений основний економічний (у всіх сенсах цього слова в епоху високих технологій) потенціал країни, не вдалося. Ну й добре, можна почекати з Новоросією, закріпившись у Донбасі й інтегруючи в українську правлячу еліту тамошніх політиків. Гіркін з компанією — витратний матеріал.

Але згода української еліти на таку змову означає, що для неї таким же витратним матеріалом стануть ті, хто майже добив сепаратистів, і ті, хто загинув у цій війні. Певна річ, що розгром терористів був би не дуже приємний Путіну, але і їхня перемога не була б йому на руку. Популярні польові командири захотіли б інтеграції не в українську, а в російську еліту.

З тієї ж причини повна перемога на Донбасі не цілком відповідає інтересам правлячої української еліти. Вона б не лише ввела нових людей у політичний істеблішмент, а й вельми підвищила б самооцінку всієї української нації, що теж могло б позначитися на механізмі кооптації нових членів правлячої еліти.

Остаточна поразка сепаратизму невигідна і євробюрократії, що годується й зростає довкола будь-яких локальних конфліктів. На ній багато в чому лежить відповідальність за трагедію Югославії дев’яностих років. Крапку в тій бійні був змушений поставити Біл Клінтон. Обама навряд чи може вважатися гідним продовжувачем президента-однопартійця.

Свою частку відповідальності несуть і лідери європейських держав, яким не так уже й потрібна сильна й упевнена в собі Україна. Підозрюю, що деякі з них вважають гарантом стабільності в Східній Європі Володимира Путіна й готові нескінченно його утихомирювати. Українська нація як нація переможців не дуже потрібна Європі, тому й не варто абсолютизувати євроасоціацію. Адже це буде союз з Європою, що перебуватиме під сильним впливом комплексної кремлівської політики.

Від того миру, який буде укладено за зразком замирення Південної Осетії й Абхазії, тобто за участю російських спостерігачів, які швидко перетворюються на окупантів і найважливішу частину системи соціальних відносин на бунтівних територіях, слід чекати ще більших жертв і лих. Про це попереджає Михаїл Саакашвілі, доля якого незавидна — Росія добилася його вигнання з Грузії й руйнування створеного ним. Цей парадокс ніколи не зрозуміють пацифісти — військова перемога над терористами зупинила б кровопролиття. Замирення матиме зворотний результат.

Національна трагедія — це не лише людські жертви, які можуть бути й не марними. Набагато страшніше втрата національної й людської гідності. Українська нація має сили, має натхнення, але є загроза їхньої незатребуваності, втрати механізмів реалізації суспільного потенціалу. Якщо ця тенденція запанує в Україні, то вона сформує єдиний політико-культурний простір з Росією й Білоруссю, незважаючи на євроасоціацію. Протиріччя немає — Європа теж долучається до цього процесу.

Не буде й протиріччя в протистоянні з Росією. Тільки для української нації воно втратить колишній зміст. Це буде склока еліт, вільних від зобов’язань перед власними націями, що вийшли з-під їхнього контролю.