У цій війні Україна вирішує для себе, по який бік кордону зони політичного й економічного впливу Китаю вона опиниться. Україна б’ється за те, щоб зберегти за собою право вибору. Росія — тому що в неї цього вибору вже немає. Так потопаючий у паніці несвідомо чіпляється за все, що трапиться під руку й може тягнути за собою під воду й того, хто намагався врятувати його. Світовий розклад знову змінився, і один з політичних полюсів планети з Москви за чверть століття остаточно змістився до Пекіна. Кавказ, Україна, Прибалтика... Кремлю здається, що варто йому знову зібрати республіки СРСР, і все само собою повернеться на круги своя. Але в новому світі вже байдуже, скільки в тебе ракет. 69 років історії показали кожному — ядерна зброя, для того, хто збирається її застосувати, всього лише найвидовищніший спосіб покінчити з собою. Без ефективної виробляючої економіки, без сучасних технологій путінська Росія разом зі своїм безнадійно застарілим ядерним арсеналом стрімкими темпами скотилася до рівня регіональної держави, й максимум що вона може дозволити собі на міжнародній арені, це вторгнутися до маленької Грузії. А от уже вторгнення до України, в якій учора ще й армії практично не було, їй навіть руками найманців вже не по зубах. Китай, що колись лякав весь світ жахами Культурної революції, воював у Кореї, В’єтнамі, Бірмі, тепер лише, як боксер на зважуванні перед боєм за пояс чемпіона, зі спокійною впевненістю професіонала позначає силу своїх сталевих м’язів, але спирається у своїй експансії не на них, а на економічні інвестиції, що базуються на потужності зростаючої найбільшої економіки світу.

•  Колись іще радянська преса малювала страшний образ американського імперіалізму, що детально відтворюється й нинішньою російською пропагандою. Але так вийшло, що, намагаючись наслідувати США на міжнародній арені, Росія несвідомо скопіювала саме цей власного авторства карикатурний образ. Тільки замість горили в циліндрі, що всілася з палицею в лапі на куполі Капітолія, сьогодні доречніше уявити Росію у вигляді кровожерливого ведмедя-шатуна, як малювали її на сатиричних картах Старого Світу напередодні Першої світової війни. У своєму прагненні наслідувати найсильнішу державу світу нинішня Росія дивно неоригінальна, й багато в чому нинішні події нагадують історію епохи Другої світової війни, але не (про що зараз часто пишуть) нацистської Німеччини, а Японії. Після Реставрації Мейдзі 1868-1889 років відстала феодальна азіатська монархія нестримно почала перетворюватися на провідну промислову державу. У своїх реформах Японія намагалася наслідувати передові держави тієї епохи, запозичивши систему освіти у Франції, принцип розділення влади в США, армійські й флотські традиції у Німеччини й Великої Британії. І все було б добре, та ось біда — великі держави тієї епохи, подібно до задиристих підлітків, мірялися розмірами своїх найчастіше економічно безглуздих колоніальних імперій. Але Японія до розділу світу трохи запізнилася. І ось, починаючи з кінця ХІХ століття, Японія, прийнявши як об’єкт наслідування цей зовнішній абсолютно нісенітний атрибут, намагалася копіювати великі держави і в цьому, вплутавшись в безконечну чергу колоніальних воєн, що трагічно завершилася для неї атомними бомбардуваннями 1945 року.

•  Ще до приходу Гітлера до влади в Німеччині, 1931 року Японія почала вторгнення до Китаю — свою персональну світову війну, що завершилася лише 1945-го. Коли Третій Рейх у Європі 1940 року блискучою швидкою кампанією розгромив Францію й окупував Нідерланди, в Тихоокеанському регіоні для Японської імперії відкрилися перспективи загарбати французький Індокитай і голландську Індонезію — єдине в той час відоме в регіоні джерело нафти. І, звісно, де нафта й де Індокитай, там завжди були інтереси США. Президент Франклін Рузвельт вважав, що на Японію можливо впливати виключно за допомогою економічних санкцій. Тільки-но японці сунули ніс до В’єтнаму, як в Америці конфіскували їхні активи, а потім і зовсім запровадили «санкції третього рівня», заборонивши постачання нафти й нафтопродуктів молодому тихоокеанському хижакові. Американські та японські експерти рівно порахували, що наявних резервів палива Японії вистачить не більш як на рік війни. Але сторони зробили з цього протилежні висновки. США вирішили, що, запровадивши санкції, вони зупинять агресора. А японці розсудили, що лише захопивши родовища нафти в голландських колоніях вони зможуть забезпечити свою економічну й стратегічну безпеку. Війна здавалася безумством, загальне співвідношення сил і ресурсів на користь США було 10 до 1, але раптовість нападу і на той момент непідготовленість Америки до війни призвели до того, що перший її рік для США був роком ганебних поразок і відступу.

Росія вперто хоче повернути собі світове лідерство, марить недовгою світовою величчю СРСР, що пішла у небуття, її ресурси, нехай і не так, як колись у Японії, але обмежені, й незрівнянні з ресурсами тих, кого вона вважає своїми ворогами. І здається подеколи, що санкції здатні утримати хижака, й однієї загрози краху економіки вистачить, щоб зупинити його на самому порозі війни. Але логіка хижака зовсім інша, і загроза економічного краху може, навпаки, підштовхнути його до спішного нападу. Хочеш миру, готуйся до війни. І може статися, що Європа не отримає тієї невеликої відстрочки для створення боєздатної армії, яку отримала цієї весни Україна. Лише підкріплені силою зброї й сталевою волею, економічні санкції здатні зупинити агресора. Уже скільки разів після чергового безумного кроку російського президента, після кожної нової кривавої провокації звучала фраза про те, що Росія пройшла точку неповернення. Минули місяці, й Росія вперто слідує безконечними точками неповернення, йде, повторюючи свої власні колишні помилки або помилки своїх попередників. Історія наче йде по колу, а безконечне коло — це теж своєрідна безвихідь. Наслідуючи різних «талановитих людей» минулого, наслідуючи досвід тих, хто намагався будувати великі імперії в цьому минулому, Росія неминуче повторює не стільки їхні досягнення, скільки, одну за однією, їхні помилки, що привели їх до неминучого краху, а світ до тієї страшної ціни, яку він сплатив за ці їхні та свої помилки.

Ще кілька місяців тому мої знайомі росіяни говорили мені, що, хоч би яким поганим був Путін, вони вдячні йому за те, що за нього їм уперше після убогих 90-х стало не соромно за кордоном називатися росіянами. Що з держави, яка живе на подачки, Росія перетворилася (для тих, хто не бачив нічого крім Москви й Петербурга, звісно) на модний іміджинговий проект, на чи не інноваційну державу майбутнього. І ось, усього за кілька місяців уся ця чарівність Росією в світі втрачена, ілюзія розвіялася. Втрачено міжнародний авторитет, втрачена нехай і фальшива, але порівняно сита стабільність путінського режиму. Сьогодні знову скрізь по світу на росіян починають дивитися з презирством і навіть з побоюванням. Припинивши постачання зброї терористам, чи зможе Росія повернути втрачене? Зможе, але лише ціною нових десятилітніх зусиль, змінивши політичний режим і саму структуру економіки. Чи готова піти на це нинішня політична еліта Росії? Чи вражає це необхідним більшість росіян? Чи визнають вони Володимира Путіна і його політику винними, у випадку якщо санкції обрушать російську економіку, чи звинуватять у всьому країни, що оточують їх? Відповіді на ці питання не додають оптимізму. Нинішня Росія не готова повертатися в цивілізований світ. Панівна ідеологія, настрої еліт і основної маси росіян такі, що вони готові швидше змінити правила гри у світі або самоізолюватися до кращих для себе часів у тісному маленькому світі разом з іншими країнами-ізгоями, нехай навіть ціною перетворення на сировинний сателіт Китаю.

•  Точки неповернення вперто ведуть путінську Росію до прірви. Залишається лише здогадуватися, кого ще зможе захопити з собою в безодню зруйнований колос — впаде сам, захопить з собою Україну, чи кине весь світ у хаос глобальної війни. Це падіння вже стало неминучим, і нам самим вирішувати, падати слідом чи останнім зусиллям до крові в пальцях утриматися на самому краю цієї безодні. Усе в наших руках.