Знімав би про тваринок – ніхто б і уваги не звернув на відсутність акредитації…

"Карателі" - я ніколи раніше ні до кого не хотів застосовувати це слово, але після цього випадку, як на мене, так можна називати судову та правову систему Російської Федерації.

Підтримка, допомога та правдива інформація про нашу льотчицю Надію Савченко – така була головна мета поїздки до російського Воронежа, де її тримають. Мали летіти я, моя колега та сестра льотчиці – Віра Савченко.

ФСБшний хвіст

Це була моя перша в житті поїздка "на" Росію. Події почали розгортатися вже у "Борисполі" перед вильотом. Під час посадки на рейс Вірі Савчнко подзвонив радник з консульських питань посольства України в Росії – Геннадій Брескаленко, і радив їй відмовитися від поїздки… Він випадково дізнався, що в аеропорту Росії на дівчину вже чекали і збиралися допитати. Віра перетелефонувала до адвоката Марка Фейгіна, той підтвердив – летіти дійсно не варто: "Вони тебе хочуть затримати, аби потім чинити тиск на Надію". Вона поради дослухалась, тож лишилась в Україні.

У Воронежі під час поселення у готель з пафосною назвою "Італія" за стійкою реєстрації нас без жодного на те приводу запитали: "А з вами мала ж іще бути пані Савченко?" Все одразу стало зрозуміло – на нас чекали… "Ми такої не знаємо", - відповіли ми жінці за стійкою. Було видно, що вона зрозуміла - бовкнула зайве.

Наступного дня ми зустрілися з консулом особисто. Після цього стали помічати у нашому полі зору одні й ті самі автомобілі. Вони постійно нас переслідували, супроводжували до готелю і їхали, щойно ми заходили всередину. Поруч з нами в кафе підсаджувалися люди, які брали у руки меню і поверталися до нас вухом... щойно ми їх помічали – вони закривали меню і швидко йшли.

Пізніше вони вже перестали приховувати свою присутність і відкрито проводжали нас до машини. Далі – гірше. Наші телефони почали прослуховувати, шалені зміни в роботі апарата, як мого так і моєї колеги – не можна було не помітити.

Знайомтесь, ФМС

Доки консул був у місті, ми були у безпеці: його машина була недоторканною, мабуть, це нас рятувало, оскільки більшість часу ми їздили з ним. Щойно він поїхав з міста, у холі готелю на мене вже чекали троє… Двоє розгорнули посвідчення: "Федеральна міграційна служба". "От і приїхали", - перше, що промайнуло в голові.

Хлопці сказали, що хочуть перевірити документи на справжність, мовляв, звичайна процедура, треба поїхати з ними. Я лиш встиг крикнути колезі, щоб та дзвонила консулу і пішла та зачинилася в номері. Це її врятувало, хоча ФМС вимагали, щоб вона теж поїхала з нами. Я їм збрехав, сказав, що вона перевдягнеться і поїде за нами на таксі.

Везли у відділок на старій "Ладі". Двоє затисли мене між собою, мабуть, щоб не втік. Я думав лише про одне – аби це були справжні ФМСники, а не бандити з корочками. Табличка з надписом ФМС на будівлі мене заспокоїла. "Принаймні фізично не катуватимуть", - подумав я.

Перевіряти на справжність документи ніхто не збирався, мені збрехали, аби без супротиву затягти у відділок. Там вже показали сюжет ТСН. "Це щоб ви розуміли, про що йтиме мова", пояснив сказав найнеприємніший за своїм ставленням до мене чоловік до 30 років, посвідчення якого в готелі я так і не побачив.

Подзвонив консул, сказав, що повертається у місто, і щоб я нічого без нього не говорив. Я попросив з допитом зачекати, мовляв, лише у присутності захисника. Мені почали погрожувати, що допишуть, нібито я відмовлявся співпрацювати зі слідством, через що у мене буде ще більше проблем. Я сказав, що це їхнє право. В основному питали про те, як знімав, з ким спілкувався і де зустрічався, яку інформацію передавав. Приїхав консул. А ще за 5 хвилин, наче до себе додому, у кабінет зайшли телевізійники. "Ми до вас", - сказала мені хитроока дівчина, не звертаючи уваги на ФМСників, які вели допит.

Оператор без жодного запитання на дозвіл почав встановлювати камеру. Таких в Україні називають "стрев'ятниками" або "заказушниками". Спілкуватися з ними ніхто не став, хоча дівчина погрожувала, що у такому випадку перекрутить текст так, як схоче...

Протокол був складений, мене одразу повезли до суду. Суддя Артамонов В.Д. спочатку здався адекватним. Коли дізнався, що мене захищатиме консул – почав вести процедуру за усіма правилами, що значно затягувало час. Мене звинуватили у незаконній роботі ЗМІ на території РФ.

Винесли рішення: штраф 2000 рублів, видворення з подальшою забороною в'їзду. Але найбільше шокувало те, що набрання чинності судового рішення мене утримуватимуть в ізоляторі тимчасового тримання для іноземних громадян - за 160 кілометрів від Воронежа.

Особливо обурили кілька рядків у тексті рішення: "Учитывая непростую ситуацию в межгосударственных отношениях между Россией и Украиной". Додати нічого, тільки питання: хіба суддя не має бути аполітичним? Такого повороту подій ніхто не очікував.

Коли я сказав судді, що маю квиток і за три години можу самостійно депортуватися і сплатити штраф, мені відповіли: "Рішення вже винесено". Спроби консула вирішити це питання у п'ятницю після 18:00 не дали жодних результатів.

Вже за кілька хвилин судові пристав везли мене в ізолятор. Речі з готелю забрати не дозволили, навіть додаткове спіднє та шкарпетки. Ізолятор Привезли в ізолятор опівночі. Наявні гроші перерахували, телефони забрали, перед тим давши зробити кілька дзвінків, і відправили у камеру.

Камера - близько 20 квадратних метрів, 6 койкомісць. Два ліжка двоярусних, решта – звичайні. Окрім мене нікого не було. Вікна загратовані, двері сталеві, очко – всередині. Посередині стіл, два стільчика. Одна тумбочка на всіх. Аби вийти до вбиральні чи до рукомийника, потрібно стукати у двері. Мене переконували - це не СІЗО.

Євгеній Агарков Камера в ізоляторі

Різниця і справді є, режим набагато м'якший порівняно з в'язницями. Для прикладу, можна просити адміністраторів за твої гроші щось купити (окрім алкоголю). Охорона є, але незначна – лише двоє поліцейських. Здебільшого тут сидять порушники кордону, іноземці з простроченими візами і т.д. Здебільшого таджики, казбеки, грузини та українці, бувають і африканці. Деякі сидять і по 5 місяців і по року.

Сама будівля, як виявилося пізніше, колишній туберкульозний диспансер. Розпорядок дня в ізлояторі дуже одноманітний – о 6-й підйом, підготовка до сніданку, сніданок, прогулянка, вільний час і так по колу. Одноманітність вбиває та пригнічує. Чотири стіни і більше нічого і нікого.

Євгеній Агарков Розклад дня

Рятували книги, які я брав у невеличкій а-ля бібліотеці (там близько 50 книжок). Як я потім дізнався, самого мене в камеру поселили навмисне, аби я не отримував жодної "зайвої" інформації. Телефони давали 15 хвилин на добу, я іноді говорив довше, біля мене під час розмови завжди хтось перебував. Такі обмеження на телефони були лише в мене, у решти ізольованих "мобілки" були із собою постійно – про це я теж дізнався згодом.

Євгеній Агарков Місце для прогулянок

Деякі затримані в камерах мали навіть ноутбуки з інтернетом. Про те заходити до них мені категорично заборонялося. В мене не було жодної інформації про те, що відбувається на Батьківщині. Дозволяли дивитися російську пропаганду: "Перший канал" і "Вести". Але моїх нервів вистачало максимум на 15 хвилин…

Годували непогано, усе було їстівне, подекуди навіть смачне. Загалом ставилися до мене там добре. Ніхто жодного разу нічого поганого не сказав щодо ситуації в Україні. Прості люди справді дуже переймаються цим, у деяких навіть нагорталися сльози.

З керівником ізолятору Олексієм Мошним ми одразу знайшли спільну мову. Мені навіть здалося, що він не зомбований і має свою точку зору. Саме він мені фразу, яку я згадував на початку: "Знімав би про тваринок – ніхто б і уваги не звернув на відсутність акредитації…".

А співробітник місцевого ФМС, який приїхав зі мною поспілкуватися, прямим текстом сказав: "Ти ж розумієш, що все це вказівка з гори і не обійшлося без спецслужб". Як сказав адвокат Марк Фейгін – це було політичне рішення, мовляв, це сигнал для українських ЗМІ, що з ними буде, якщо приїдуть слідкувати за процесом Савченко.

Там у мене брали відбитки пальців та рук, психолог намагалася розкусити "що я за фрукт", ставила купу питань, проводила комп'ютері тести, які в один голос казали, що я на грані депресії і мене не влаштовує нинішня ситуація. Десь на 6-й день мені вже було боляче сидіти і лежати. Від стін віяло холодом.

Через малорухливий спосіб життя ноги боліли після кожної 15-хвилинної прогулянки.

Майже через день до мене приїздила російська преса. Намагалися вмовити на інтерв'ю, але я їм пояснив: доки не пустять сюди українські телеканали, нічого не говоритиму. Їхнім завданням було показати, що мене я перебуваю у "гарних" умовах.

Окрім мене там було ще троє українців. Усі вони там вже більше 4-х місяців. У всіх одна причина – втрата документів. На моє прохання консул особисто приїхав у заклад аби спробувати вирішити це питання, сподіваюсь, щось зрушиться з місця…

Поради адвоката Фейгіна та ноти консула Брескаленка допомогли максимально пришвидшити процес депортації. Якби ми пливли за течією, мені б довелося там провести ще як мінімум тиждень. Я дуже дякую цим людям за допомогу.

Повернення

На 11-й день вирішувалося питання про маршрут моєї депортації. Росіяни хотіли мене відправити на пропускний пункт у зону АТО на схід, звідки вибратися до столиці немає можливості. Згодом все ж погодилися на прохання консула цього не робити. Відмовивши у депортації літаком чи поїздом за власний рахунок, мене відвезли на пропускний пункт "Нехотеевка – Гоптівка", що біля Харкова. Про речі, які залишилися 11 днів тому у готелі, ніхто навіть не вів мови. На щастя, їх забрала моя колега…

Вже перед тим, як підписувати дозвіл на мій випуск з російського пропускного пункту, прикордонник запитав у приставів, які мене привезли: "За що депортують?". Почувши відповідь і прізвище Савченко, він покликав хлопців у сторону, про щось поговорив з ними, а потім підійшов до мене і сказав пройти з ним. На питання, куди мене ведуть, відповів – "у ФСБ". Я знову занервував.

 Потім до мене вийшов чоловік, наче з "лихих дев'яностих" - наголо підстрижений, з розхристаною сорочкою та товстим ланцюгом з великим хрестом на шиї. Він не представився і не показав посвідчення, забрав усі документи і посадив у кімнату для затриманих, де, окрім мене, вже були кілька людей.

Хотів у мене забрати і телефони, але різка відповідь, мабуть, не дала йому це зробити. Сказав, що йому треба усе ще раз перевірити, після чого пішов. Не було його 40 хвилин.

Мені подзвонив Геннадій Брескаленко, спитав, чи я перетнув кордон. Я йому усе розповів, а за 20 хвилин прибіг ФСБшник зі словами "за вас тут турбуються", забрав в мене документи з постановою суду та поясненнями і повернувся за годину. Без жодних вибачень і пояснень пролунала фраза "Всього найкращого" і мене пішки відправили на український бік кордону.

"Слава Україні!", - привіталися зі мною наші прикордонники та мої колеги, і мене огорнуло відчуття свободи…