Орієнтовно з 2004-го по 2012-й більшість населення Донбасу підтримувала Віктора Януковича як «свого» лідера, який повинен був принести «покращення». 2012-го в краю вугілля та металу почали наростати розчарування у «своєму» лідері, оскільки замість «покращення» наставало тільки «погіршення». Безславна втеча Януковича в лютому 2014-го довела рівень цих розчарувань до історичного максимуму.

Утім, одна справа, коли політична віра поступово зникає сама по собі, а інша – коли її, нехай і приречену на смерть, але все-таки ще живу, хтось рубає з плеча, не дочекавшись її природної кончини. Весняний повстанський вибух на Донбасі, судячи з усього, став вузькогруповою реакцією не стільки на сам Майдан, скільки на заживо закопані ним залишки віри в лідерський образ «свого» Януковича й утопічне «покращення». Причому саме відчуття віри в даному випадку було набагато важливішим, ніж те, з ким і чим воно конкретно пов'язувалось.

«ПРИЙДЕ І МОВЧКИ ВИПРАВИТЬ УСЕ»

На тлі ж наростання розчарувань у Януковичі в 2012–2014 роках на донецьких теренах неабиякою мірою зміцнювалась довіра до політичної постаті Володимира Путіна, його справді «сильної руки» та іміджу «зразково-показового царя». Це має прямий стосунок до того, що головною ідеєю «російської весни» в регіоні був і залишається не сепаратизм як такий, а рух у бік РФ, тобто під владу Путіна, який повинен «врятувати».

Очевидно, це відображається в тому, що серед місцевих груп, які підтримали «ДНР», спостерігається дуже низький рівень військової участі в сепаратистському русі; але при цьому в суспільній свідомості Донеччини, як і раніше, серйозне місце посідає надія на те, що Путін «прийде і мовчки виправить усе». Сьогодні «республіканські» настрої на Донеччині поступово маргіналізуються, але осередки проросійської енергії зберігаються і, можливо, навіть зміцнюються. Зірвати її надалі буде не так просто, як цього року, оскільки подібні спроби уже наражатимуться на значний опір українського імунітету, який формується цими днями.

Але більш масштабні політико-психологічні проблеми в донецькому краї можуть з’явитись уже після того, як піде Путін. Коли анулюється об'єкт більш глибокої політичної віри, ніж та, що була пов'язана зі «своїм» Януковичем і його «покращенням». Особливо страшними наслідки можуть виявитися в тому випадку, якщо ця віра буде, знову-таки, зарублена з плеча. Змінити цю віру на ментальному рівні дуже складно, але завадити її масовій радикалізації можна шляхом поліпшення соціально-економічних стандартів життя в країні, а також миротворчого комунікативного підходу з боку інститутів держвлади.

«ДУЖЕ ЛЮДИНА»

Описані вище моделі ставлення до «своїх» лідерів, «покращень», «зразково-показових царів», які повинні «прийти і все дати», можуть виступати якимись приземленими проекціями деяких історичних процесів, що мали, як видно, більш стрижневу основу.

Російський історик, релігієзнавець і політолог Андрій Зубов, відомий тепер в Україні своєю непрокремлівською позицією щодо Криму, в одній зі своїх лекцій про історію релігій розповідає про те, як на рубежі III і II тисячоліть до Р. Х. підірвана в Стародавньому Єгипті віра в рятівну роль земного царя призвела згодом країну до громадянської війни, падіння монархії, а також до глибокої релігійної кризи, яка в II столітті після Р. Х. завершилась для єгиптян масовим прийняттям християнства.

«Віра в те, що цар рятує, виявилась підірваною, – говорить Зубов. – Цар виявився звичайною людиною, слабкою істотою, яка не дає надії на порятунок. Багато в чому це було і з етикою... Він (цар, – Авт.) у всьому повинен відтворювати все нібито божественне, він мав бути далекий від усього земного. А людина, яка має колосальну владу, дуже слабка, вона все-таки дуже людина. І це, мабуть, призвело до кризи віри в те, що цар рятує. Саме це спричинило крах давньоєгипетської монархії...».

Повертаючись же до наших приземлених реалій, варто зазначити, що орієнтація на політичних лідерів, яка часто підміняє особисту і колективну відповідальність, поширена певною мірою по всій Україні. Тим більше це буде притаманне індустріальним регіонам, які історично звикли жити під державною гіперопікою. І сьогодні важливо не засуджувати, а допомагати одне одному в подоланні того, що занурює нас у стан, у якому стирається лінія між добром і злом.