Донбас, де я прожила 18 років, де живуть мої друзі і рідні, зараз прийняв на себе удар колективної істерії пострадянського суспільства. І тому я відчуваю на собі всі наслідки конфлікту, який розгорівся у моїй країні і палахкотить у душах і головах багатьох моїх співвітчизників. У найбільш важкі моменти внутрішнього дроблення я згадую, що з цього приводу написав у своєму есе «Смертоносні ідентичності» французький письменник Амін Маалуф: «Ідентичність не ділиться ні навпіл, ні на три частини, ні на окремі чітко огороджені фрагменти. У мене не кілька ідентичностей, але тільки одна, складена з безлічі елементів, в певній пропорції, яка у кожної людини неповторна ». Хоч я і не знаходжу в цих словах колишньої розради і зберегти множинну ідентичність стає все складніше, зрозуміти і прийняти себе - залишається єдиним способом зберегти своє психічне здоров'я.

Донецьк - це місто, якому завжди комфортно жилося без будь-якої національної ідентичності. Місто переселенців, колишніх ув'язнених і гранично зубожілого пролетаріату, що не має нічого, крім сили своїх рук. Перш за все самовизначення будувалося за принципом «приватної власності», чітко розмежовуючи пролетаризоване місто і куркульські села, ще задовго до того, як ці поняття були взяті на озброєння більшовиками.

Селянин, повна протилежність жителю міста в психологічному, культурному та економічному плані, до того ж говорив українською мовою. Адже мало хто зараз знає, а найчастіше просто заперечує той факт, що на території цієї області жили люди, які розмовляють українською мовою. Причини цього провалу пам'яті багато в чому містяться в політиці колективізації, в Голодоморі 32-33 років.

Моя прабабуся, жителька села Чичеріне Донецької області, була однією з трьох, хто вижив у родині, де було одинадцятеро дітей. Вона розповіла вперше про те, що пережила, у віці 90 років вже своїм онукам і правнукам, коли остаточно переконалася, що серп і молот із будівлі сільради зняли, а жовто-синій прапор висів там уже кілька років. Розповідала про розстріли і людоїдство, а в кінці вимовила фразу: «От якщо б Сталін знав...». На думку тих, чиї діти і батьки помирали від голоду, якби Сталін знав, то нічого б цього не було.

Дуже страшно усвідомлювати, що регіони, які найбільше постраждали від штучного голоду, і є ті, що найлютіше цей злочин заперечують. Люди, які говорили в той час українською мовою, не завжди усвідомлювали себе нацією, але завжди відчували себе господарями на своїй землі і трималися за неї до останнього.

Сім'я моєї прабабусі постраждала не тільки від того, що говорила українською мовою, а, швидше, тому, що не хотіла віддавати свій шмат чорнозему і корову. Саме на цій випаленій землі було простіше зростити нову «радянську» людину, і було зовсім неважко переконати мого діда говорити російською і соромитися неосвіченої матері, яка лепече на чужому великій країні діалекті.

Я народилася в російськомовній родині, проте вчилася в українській школі. Моїми вчителями були люди з «подвійний ідентичністю», які передали нам здатність критично мислити і приміряти на себе різні «національні костюми». Переді мною ніколи не стояло питання вибору героїв та ідеалів, бо я відчувала - моє майбутнє не повинно і не буде залежати від минулого моєї країни. Та й питання приналежності до певної країни піднімалося нечасто.

Я завжди любила Росію, «яку ми втратили», сучасна ж швидше вселяла жалість і відразу, змушуючи все частіше приміряти на себе українську вишиванку «хоч якоїсь, але демократії» - вона була явно ближче до тіла.

Скарги донеччан на зайву українізацію регіону не просто не відповідають, а, швидше, суперечать дійсності. Українська мова в цьому місті звучить екзотичніше за арабську. Жодна газета не видавалася цією мовою, нею не вели мовлення місцеві телеканали. Останнім кроком до де-українізації залишалося тільки зняття українських прапорів з держустанов, які й були тими нечисленними ознаками присутності України на її східних землях. Провал українського проекту в тому, що за ці 23 роки так і не вдалося зробити Донбас частиною України. Не було знайдено ідеї, що об'єднує не на основі історичної спадщини: етнічної та мовної приналежності, а на основі бачення спільного майбутнього. Тому Україна жила своєю героїчною і трагічною історією боротьби за свободу, а Донбасу залишалася мрія про повернення в СРСР.

Проект «радянський народ» увінчався успіхом саме тут, на Донбасі, і тепер настав час пожинати його плоди. Не варто сприймати всерйоз той факт, що «київську хунту» там відганяють двома ликами одночасно: Сталіна і Христа. Це лише символи, оболонки, талісмани, обереги. Тут людьми рухає чесне і ніким не приховуване бажання підкорятися тому, хто зможе втілити в собі образ «батька» (у простолюдді «баті»). Звідки ж це бажання сильної руки? Все частіше журналісти дають просте пояснення: це все тому, що ментально, фізіологічно і мало не генетично вони - раби, совки, нерозумні, до того ж неосвічені. Мені здається, пояснення такого роду неприйнятні і роблять цю прірву між людьми майже біологічно непереборною, а спроби знайти точки дотику - заздалегідь приреченими на провал. Перш за все варто згадати про те, що у цього товариства не було досвіду побудови горизонтальних соціальних зв'язків. Вперше така можливість була надана в 91-го року, але нею швидко скористалися кримінальні клани, які прийняли естафету «сильної руки», залишивши за бортом соціального благополуччя остаточно збентежений робочий народ, який нічого не зрозумів.

Влада, яка нічого не контролює, а замість цього перекладає відповідальність на своїх громадян, на думку багатьох донеччан, - це слабка влада. Наприклад, демократія - це синонім слабкої влади. Чому не працюють ЖЕКи, а в під'їздах немає лампочок? Бо «навколо одна демократія і свобода розвелися», думають вони. А навіщо така свобода звиклим до порядку радянським людям? Свобода виявилася нікому не потрібною, бо її переплутали з вільністю робити все, що хочеш, і виживати так, як можеш.

Схоже, що жив Донбас до 1991 року, а після цього він тільки виживав і більше скидався на невиліковного хворого. Разом із високими зарплатами зникло не тільки благополуччя, а й сенс життя, який ґрунтувався на вірі в гасла про неоціненний внесок шахтарів і робітників у побудову світлого комуністичного майбутнього. І ось все зникло: привілеї, упевненість в завтрашньому дні, гордість за свою працю. Злиднями легко маніпулювати, і ті люди, які при кожній слушній нагоді заявляли, що «Донбас годує Україну» і його «не поставити на коліна», забезпечили собі безбідне майбутнє за рахунок населення цього регіону, яке живе за межею бідності.

Люди не шукають політиків, які скажуть їм незручну правду. А правда в тому, що вугільна промисловість давно стала збитковою і безперспективною, треба змінювати всю виробничу структуру регіону, починати процес перекваліфікації Донбасу, у якого просто не залишилося інших шансів. Неважко здогадатися, що населення вважало за краще бути обкраденим, але втішеним. Риторика радянських часів повернулася досить швидко, при цьому рівень життя підвищувався дуже повільно, населення задовольнялося скоріше міфом про хороше життя. Мої сусіди з гордістю говорили про те, який гарний стадіон відгрохав шановний Рінат Леонідович і як добре, що чемпіонат Європи з футболу проходить у нашому місті. Вони щиро раділи, не маючи при цьому можливості купити квиток ні на один із матчів і не розуміючи, за чий рахунок будуються стадіони, на які можна дивитися тільки здалеку.

Всі шановані на Донбасі політичні сили вперто обіцяли одне - союз із Росією. Ніхто не насмілювався обіцяти повернення в СРСР, але опис Росії був надзвичайно схожим на пейзаж втраченого радянського раю. У цій казковій Росії люблять батьківщину і вождя, зневажають гниючий Захід, ходять до православної церкви Московського патріархату. Але головне, в Росії все стабільно, нормальне життя, без потрясінь і зайвих напрягів. Ну так, бувають і там дармоїди, які глумляться над владою і церквою, вимагаючи якоїсь свободи, але їх, слава Богу, швиденько ізолюють від нормального здорового суспільства. Чесні наївні жителі повірили в цю карикатуру на СРСР, а відверте знущання прийняли за чисту монету і звели на п'єдестал загальнонародної ідеї. Неймовірно гротескна амальгама царизму, сталінізму, націонал-більшовизму, євразійства, культу Перемоги і православ'я була увінчана ім'ям Путіна, який (згодом) зрадив щиру віру донецьких людей.

Переді мною постає безліч питань. По-перше: як цим ошуканим людям жити далі, якщо 20-річні обіцянки «русского мира» не здійсняться? А по-друге: як жити поруч із ними всім тим, хто ніколи в ці казки не вірив? Як повернутися тепер до рідного міста? Адже твої однолітки, які чекали на тебе колись увечері біля під'їзду, щоб залякати або образити задля розваги, тепер носять автомати і веселяться по-дорослому. Але головне, чи буде тепер куди і до кого всім нам повертатися?

Ідентичність дістається нам дорогою ціною. Гинуть тисячі людей, зокрема і за те, щоб усе більше російськомовних жителів країни з упевненістю могли сказати: «ми українці» не тому, що говоримо українською, а тому, що хочемо бути вільними. Людина невільна, якщо вона не хоче знати правди і їй комфортно живеться у незнанні. Той, хто починає мислити, стає вільним. Саме тому я хочу, щоб Україна стала вільною саме в пошуку правди, яка часто ріже очі, але очищає душі.