Україна відзначає 23-тю річницю Незалежності. Хотілося б написати «святкує», але окупація і війна на сході не дають на це підстав… В той же час, є гарна нагода подивитися та оцінити ті зміни, яких зазнало українське суспільство за ці роки. 

Згадаймо історію: референдуми 1991

Референдум щодо незалежності («Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?») відбувся одночасно з першими виборами президента України, 1 грудня 1991 року. За незалежність проголосувало 90,32% виборців, проти — 7,58%, 2,1% бюлетенів було визнано недійсними. Явка склала 84,18%. 

Фактично на той момент де-факто СРСР уже припинив існування. Іще радянські, по своїй суті, люди, які в березні того ж таки 1991 року більшістю голосів (70,2% «за, 28% «проти») проголосували за збереження СРСР, у грудні без особливих застережень проголосували за незалежність. Тут варто навести електоральні мапи обох референдумів:
  

 


Так, у березні 1991 українці показали, що вони були проти виходу УРСР із складу СРСР, але в той же час підтримали деволюційні по своїй суті зміни в цьому напрямку. Адже одночасно із загальносоюзним референдумом щодо збереження СРСР, в УРСР також проводився і свій власний референдум з питанням «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». І 80,2% підтримали таке формулювання. 

Очевидна фактична двозначність мислення: люди одночасно проголосували за збереження СРСР і за державний суверенітет України! 

Ця двозначність, щоправда, уже тоді не стосувалось Галичини (Львівщини, Тернопільщини та Івано-Франківщини), яка провела свій власний референдум з питанням «Чи хочете Ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі
питання внутрішньої і зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам, незалежно від національної та релігійної приналежності?» на яке ствердно відповіли 88,3%. 

Повертаючись до грудневого референдуму, з його фантастичними 90,32% за незалежність слід усвідомлювати, що для тогочасної більшості це був не вибір між Україною і Росією (як це сприймається тепер), а вибір між Україною і неіснуючою країною. І навіть за таких умов дуже істотна частина мешканців Кримської АРСР (нині АР Крим) та Севастополя проголосували проти — 42,22% та 39,39% відповідно! Тобто, це вже відсоток тих, хто принципово і засадниче проти України. Що цікаво, цей відсоток майже збігається з останнім до окупації у березні 2014 року опитуванням від КМІСу щодо бажання вступити в Росію. В АРК таке бажання проявили 41% респондентів.

Незалежність сьогодні і лінія фронту

На авторову думку, заслуговують уваги дані соціологічної групи «Рейтинг» щодо динаміки патріотичних настроїв та, зокрема, питання незалежності. У регіональному вимірі ці дані виглядають так:


Тут треба зазначити, що прихильність до незалежності зараз не можна напряму порівнювати з 1991 роком. Якщо тоді то був вибір між неіснуючою країною і Україною, то зараз це вже вибір між «помаранчевою», європейською ідентичністю і авторитарною, яка впевнено крокує у напрямку до тоталітаризму, Росією, яка анексувала Крим та розв’язала бійню на Донбасі. 

Щодо Донбасу, то значною мірою те жахливе становище,  у якому він опинився, пов’язане з позицією його мешканців. Більшість із них проти як інкорпорації регіону до Росії (за лютневим опитуванням КМІСу таких було лише 33,2% у Донецькій та 24,1% у Луганській) так і проти нової київської влади. 

Враховуючи, що на референдумі відсутня позиція «важко відповісти», яка присутня в опитуваннях, перерахуємо дані липневого опитування рейтингу, пропорційно розділивши «невизначених»:


Власне, саме ці цифри варто вважати наближеними до голосування на референдумі, якби такий  мав би місце. 

Якщо позиція «за» незалежність у грудні 1991 була позицією «за незалежну, проросійську у зовнішній політиці Україну», то нинішні голоси за незалежність це вже голоси за «незалежну Україну, яка воює з Росією». І різниця між цими двома поняттями дуже і дуже істотна… 

Принципове нерозуміння Росією суті внутрішніх процесів в Україні, процесів становлення та відродження нової української ідентичності призвело до трагічних наслідків. Попри те, що Росія окупувала Крим та частину Донбасу, Росія втратила (і, схоже, назавжди) підтримку колись величезної групи проросійськи налаштованих українців-лоялістів. Так, на останніх президентських виборах всі «біло-блакитні» кандидати разом спромоглися здобути заледве більше 10%! Звісно, неучасть Криму та, значною мірою, Донбасу, занизила цей відсоток. Але занизила не принципово! Масштаби поразки проросійських сил, проросійської, лоялістської ідентичності в самій Україні вражаючі. Іще чотири роки тому представники цієї ідентичності з результатом в 48,95% спромоглися обрати свого кандидата на Президента, а тепер вони мають підтримку трохи більше, ніж 10% населення…

Потенційно небезпечною лишається неінтегрованість Донбасу в загальноукраїнські ідентифікаційні процеси. У всіх регіонах України вже переважає як основна загальноукраїнська громадянська ідентичність. Але на Донбасі на першому місці лишається домодерна регіональна ідентичність. Найвищою на Донбасі є й ідентифікація себе з «радянською людиною»: якщо в цілому по Україні таких 4%, то на Донбасі 11%. Опитування «Рейтингу» не зафіксувало бодай якоїсь прихильності мешканців Донбасу до європейської ідентичності. В цілому по Україні європейцями себе ідентифікує 8%, найбільше – на заході, 19%.

Потужна дерадянізація, дерусифікація, відновлення законності, люстрація та інтеграція Донбасу до загальноукраїнських ідентифікаційних процесів може бути чи не єдиним реальним виходом із ситуації, після визволення даної території. 

Інакше Україна ризикує знову пожинати плоди не викорчуваного «колорадства». А плоди ці, як уже доведено, дуже і дуже гіркі…