Думка про те, що російський демократ закінчується там, де починається українське питання, приписується українському письменникові, громадському та політичному діячеві Володимирові Винниченку.

Він же в своєму «Відкритому листі російським письменникам» 1913 року писав таке: «Цією сумною слабкістю до «хохлацьких» анекдотів страждають, за небагатьма винятками, всі російські письменники. Особливо ж вона набула загрозливого, майже епідемічного характеру за останні декілька років. «Хохол» неодмінно знайдеться у кожного белетриста. У цьому, зрозуміло, нічого дивного немає: «хохлів» у Росії понад 30 мільйонів, вони займають величезну частину імперії, життя останньої в дуже незначних проявах обходиться без їхньої вільної або мимовільної участі».

Сьогодні тема ставлення російської інтелігенції, зокрема – ліберально-демократичної, до України і українців набуває нової актуальності.

Зрозуміло, що стосунки між українським і російським народами, якщо говорити в цілому, зіпсувалися на довгі роки. Але в той же час негативне сприймання кремлівської агресії на Донбасі могло б у майбутньому сприяти зміцненню зв'язків між представниками окремих суспільних груп України і Росії. І, перш за все, подібний потенціал мають стосунки між демократичними колами тутешньої і тамтешньої інтелігенції.

Проте, не всі  представники української національно-демократичної громадськості поділяють із цього приводу великий оптимізм. Деякі з них цінують позиції таких російських діячів, як Андрій Макаревич, Юрій Шевчук, Лія Ахеджакова та інших, але, в той же час, їх демотивують не зовсім проукраїнські вислови і заяви таких персоналій, як Ірина Хакамада, Ксенія Собчак, Олексій Венедиктов та багатьох інших.

Негативно сприймані приклади затуляють позитив, і на поверхню знову спливає та сама фраза про російського демократа і українське питання...

«ЗА СЛОВО «ХОХЛИ» БАНИТИМУ»

Своєю чергою, московський журналіст, редактор відділу культури часопису «Огонёк» Андрій Архангельський (автор статей «День Стрелка» і «Кому мать война» на сайті Colta.ru, які викликали в липні і серпні особливий інтерес серед українських читачів) вважає інакше. На його думку, за останній час у ліберально-демократичному середовищі Росії багато що змінилося.

З нещодавньої бесіди автора цих рядків з Андрієм варто відзначити ряд тез, на які акцентував Архангельський, відповідаючи на запитання про ту ж таки  властивість російського демократа:

•          Раніше загальне ставлення до України було в кращому разі невизначеним, поблажливим.

•          Слово «хохли» було розмовною нормою навіть у інтелігентських колах. Якщо ж пояснюєш, що це образливо для українців, люди щиро не розуміють, посилаючись на те, що це «по-доброму».

•          За останні двадцять років російська демократична громадськість підносилася на нові рівні толерантності, але ставлення до українського питання залишалося на тому ж місці.

•          Після перемоги Майдану виникла така ситуація: наскільки російська більшість стала антиукраїнською, настільки ж у ліберальної меншості з'явилася справжня пошана і захоплення українцями. Один відомий блогер з РФ уже пише: «За слово «хохли» банитиму».

•          Для російської демократичної інтелігенції сьогоднішня Україна є позитивним політико-культурним і громадянським прикладом для Росії.

•          Зміцнення стосунків між українськими та російськими ліберальними колами може в майбутньому стати запорукою мирного співіснування двох народів і держав.

Питання ж полягає в тому, наскільки українська національно-демократична громадськість сьогодні відкрита до тих представників ліберальної Росії, які вже не вважають українців «хохлами», беруть із них приклад і не перетворюються на шовіністів, коли зачіпається українське питання.

ЗУСТРІЧ З ІНШИМ

Якщо сьогодні основним стратегічним інтересом України можна вважати зміну влади в РФ (хоча не виключено, що після відходу чинного господаря Кремля, там настане ще агресивніший режим), то ігнорувати або відсторонятися від тих представників «нової Росії», які реально хочуть дружити з нами на рівних правах, – це, як мінімум, нерозумно.

Адже той же Архангельський говорить, що в Україні на порядок вищий рівень толерантності, аніж у російському суспільстві, і що українська політична культура – це постійна готовність до зустрічі з Іншим.

Висновки можна зробити такі:

1. У Росії, як і скрізь, демократ від демократа відрізняється.

2. Слід відрізняти російську, як і будь-яку іншу, ліберальну громадськість старшого покоління від молодої генерації.

3. Самозамикання на своєму національному єстві і налаштованість на те, щоб шукати ворогів, а не друзів, навряд чи приведе до чого-небудь продуктивного.

Проте, українське демократичне середовище від російського відрізняє більш вагоме значення національного і релігійного чинника. На московських протестних мітингах, на відміну від наших, особливо не заведено молитися і співати гімн своєї країни. Це – те, що визначає народний дух, без якого форми громадського життя самі собою нічого не означають.

Тому, зближуючись із ліберальною та проукраїнською Росією на тлі загальних демократичних цінностей, ми можемо подавати нашим північним сусідам приклади і більш фундаментального штибу. Сприймуть вони це чи ні – питання інше. Головне – самим берегти і розвивати відповідні риси.