Кого з нас у дитинстві не залякували дорослі різними історіями про те, що трапляється з неслухняними хлопчиками або дівчатками. Хлопчики й дівчатка ростуть, але страшних історій не меншає. Колись дорослих лякали картинами Страшного суду — перша така спроба, зроблена ще в середині 40-х років ХІІ століття при розписі Кирилівської церкви, настільки вдалася, що відтоді мало який провінційний храм в Україні обходився без детальної ретроспективи пекельних мук, що напучувала віруючих дотримуватися мудрованих життєвих правил.

За останнє століття місце Священної історії в свідомості суспільства зайняла історія національна, як і її попередниця, сповнена повчальних і жахливих історій, дбайливо підібраних її укладачами до навчальних програм з метою напучувати й повчати довірливі народи. І ось, на хвилі загальної історичної безграмотності, дбайливо відтворюваної системою шкільної освіти, в темних закапелках обивателеві ввижаються вже не біси чи народи Судного дня Гог і Магог, а фіно-угро-монгольські москалі й фашисти, лише сліпоглухонімий іще не порівнював Путіна з Гітлером, а в кожній новій спробі зупинити російську збройну агресію дипломатичним шляхом українці бачать примару нового Мюнхена.

Ще за часів панування Священної історії нас привчили, що історія має властивість повторюватися, ми нескінченно озираємося в минуле у пошуках пояснень того, що бачимо сьогодні, але знаходимо лише прецеденти негативної історії, чергу національних катастроф — як заведено викладати історію України сьогодні. — Руїна, рабство під владою імперій, Голодомор, неодноразові невдалі спроби побудувати власну державу. Чи не дивно, що й у сьогоднішньому дні більшість українців бачать лише передвістя чергової катастрофи — вони просто не знають, а як може бути інакше. Їх не навчили, як може бути інакше.

•  Та що там давнє минуле! Весь негативний досвід політичного життя країни за останні два з половиною десятиліття навчив наш народ хіба що повної недовіри до політиків, утім не позбавивши при цьому дитячої звички з легкістю купуватися на дешеві, але яскраві фантики, хоча знаємо вже, що всередині не солодка цукерка й навіть не хлібний м’якуш. Ось, скажімо, незважаючи на зниження електорального рейтингу Радикальної партії, до трійки лідерів суспільної довіри потрапив Олег Ляшко, з результатом не мало не багато 45,1%.

Більше, ніж Ляшку, наш народ довіряє хіба що прем’єрові, Президентові й Церкві, і цю довіру, треба визнати, ні за яку гречку не купиш. Часи політичних тріумфів гречки минули, і, як переконливо доводить путінська Росія, гарно подана в засобах масової інформації брехня переконливіша за будь-яку правду. Головне часто говорити й настільки ж часто мелькати в героїчних ролях у політичних короткометражках. І що зовсім добре, робити розумне обличчя при цьому абсолютно необов’язково — а це ж єдине, що погано вдається героєві суспільної довіри.

•  Президенту ж, навпаки, докоряють тим, що він мало спілкується з українцями. Якісь ініціативні молоді люди, вражені російською соціальною рекламою «Помахай мамі ручкою», яку подивилися дитинстві середини 90-х, навіть запустили національний флешмоб «Порошенко, поговори з народом». Власне, не зовсім зрозуміло, вони хочуть, щоб Президент говорив чи лише слухав, а якщо слухав, то кого саме.

Почавши цю колонку з історичних прецедентів, тут я далеко за прикладом ходити не буду. У зовсім недавній — на нашій з вами пам’яті історії був уже один президент зі схильністю до спілкування. Перші місяці своєї єдиної каденції Віктор Андрійович Ющенко любив наприкінці робочого дня вийти на вулицю Банкову перед будівлею Адміністрації Президента й від душі по-горбачовськи поспілкуватися з народом.

Спершу ці зустрічі збирали по кілька сотень цікавих, потім десятки, поки нарешті на спорожнілу вулицю Банкову не прийшла баба Параска, що вже залишила цей світ, і не виголосила єдину розумну річ, що прозвучала за всі місяці цих розмов: «Ти все просрав». Чотири роки президентства, що залишалися Віктору Андрійовичу після цієї фрази, історичного значення вже не мали.

•  Цей невеликий історичний досвід чудово демонструє, що не всяке спілкування президента з народом має сенс. Якщо за словами президента немає реальних справ, якщо те, що говорять йому люди, не затримується в просторі між вухами президента, таке спілкування може мати хіба що сакральне значення. Ну, скажімо, в середні віки вірили, що королі вміють дотиком зціляти золотуху. Утім за жодним президентом у всьому світі поки ніяких чудес не спостерігалося, хіба що за російським. Хто знає, можливо, Володимир Путін поцілунками в черевце лікує у російських дітей запалений апендикс, але навряд чи саме цього чекають організатори флешмобу від українського Президента.

•  Знавці історії полюбляють блиснути ерудицією, згадуючи, що першим регулярно розмовляти з народом почав американський президент Франклін Делано Рузвельт. У неділю 12 березня 1933 року, трохи більш як через тиждень після вступу на посаду, Рузвельт уперше звернувся до американців по радіо, зібравши 60-мільйонну аудиторію і заклавши традицію регулярних недільних виступів президента, що отримали назву «Бесіди біля комину». До моменту інавгурації Рузвельта Америка вже чотири роки була в найглибшій за свою історію кризі, що збіглася в часі з перебуванням на посаді президента-республіканця Герберта Гувера.

Більшість підручників, енциклопедій і авторитетних біографій категорично стверджують, що Франклін Делано Рузвельт на посаді президента здійснив переворот в економічній політиці («Новий курс»), який дозволив США з часом вийти з кризи, в чому чималу роль зіграли «бесіди біля комина». Утім, якщо подивитися правді в очі, окрім горезвісних «бесід», та ще скасування сумнозвісного Сухого закону, Рузвельт не вдався у боротьбі з кризою до жодних дій, яких би не робив Гувер.

Він лише просто, дохідливо, зрозуміло для кожного американця пояснював, що робить уряд для розв’язання тієї чи іншої проблеми. І хоч би якими безумними часом були ці кроки — а з кризи США вивів зовсім не «Новий курс» Рузвельта, але лише Друга світова війна, після чотирьох років безвихідності за часів правління Гувера ці «бесіди» відновлювали довіру народу до влади й, трохи повільніше, потенційного інвестора в економіку.

•  Словом, секрет президентського успіху простий — хоч би скільки в тебе було за тиждень виступів перед Радою, Кабміном, міжнародним співтовариством, знайди 15 хвилин, щоб у формально-неформальній обстановці пояснити людям, чим ти займався весь цей час. З одним але — щоб за твоїми словами стояли хоч якісь реальні справи, а не печерські нагірні проповіді в стилі Ющенка.

Усі твої реформи, всі твої кроки на міжнародній арені не варті й ламаного шеляга, якщо ти не зможеш переконати свого виборця в тому, що саме їх він потребує. Помахай народові ручкою, поговори з ним, і люди потягнуться до тебе, вчить народна мудрість вустами організаторів флешмобу. Адже душевна розмова найкращий засіб від страху, що охопив сьогодні українців. Адже поки Президент мовчить, народ намагається розібратися в тому, що відбувається сам, заглядає за підказками в минуле й бачить там лише Мюнхени й Брести.

Що сталося в Мінську, що означає Закон про особливий статус «деяких районів» Донбасу — навіть радники — штатні спікери влади не одразу знайшли, що сказати людям. Ганебна капітуляція чи передих — ти не можеш сьогодні відповісти на це запитання прямо, хоча б розділи з людьми їхні тривоги. Адже політика не спорт, а держава не улюблена команда. І народ не може бути глядачем, який лише співпереживає, який заплатив за квитки/віддав голоси, і після гри просто розійдеться у своїх особистих справах.

Поки народ чує про Президента лише з випусків офіційних новин, коли за нього говорять лише підписи під указами, 45,1% українців щиро віритимуть, що АТО керує який-небудь Ляшко. І потім, неминуче, як колись Рузвельт, хто-небудь обов’язково прийде тобі на зміну й назве всі твої справи своїми. — У часи, коли шоу-бізнес править політикою, у Президента не може бути роль без слів.