У західних країнах зазвучали тривожні голоси: панове, а Путін мітить в НАТО, збирається радикально поміняти всю систему міжнародних відносин, союзів і договорів. Словом, прокинулися. Але прокинулися лише експерти. Ті, хто приймає рішення, досі живуть у ілюзорному світі.

Парадокс вийшов за останні двадцять п’ять років. Збулося припущення Володимира Набокова, який сказав: «Я нічого не можу передбачити, хоча й сподіваюся, звісно, що під впливом Заходу, й особливо Америки, радянська поліцейська держава відімре поступово». Дійсно, відмерла. Але, як я написав двадцять років тому, «найосвіченіша, інтелектуальна частина російського суспільства вирішила відмовитися від комуністичної ідеології не стільки з етичних причин — з причин її варварства й нелюдяності, скільки з міркувань суто прагматичних, оскільки більшовизм наприкінці XX століття перестав відповідати їхнім уявленням про власну респектабельність».

Тобто причини були зовнішні, як і передбачав Набоков. Зовнішніми були й передумови звільнення Центральної Європи. Одна з вічних тем — причини й обставини оксамитових революцій і інших змін. У головах панують кліше про героїв-дисидентів, що розхитували засади, про «Солідарність» й інше, інше, інше.

Слабке місце всіх цих міркувань — неможливість виявити реальні зв’язки між свободолюбцями й змінами. А все тому, що в Центральній Європі був танковий соціалізм. І ось коли стало зрозуміло, що в разі чого російські танки на вулицях не з’являться, як з’являлися до того, тоді колабораціоністські режими й закінчилися. Це був головний і єдиний чинник.

Доля східноєвропейських країн була вирішена до перебудови, коли Ярузельський просив зробити, як у Чехословаччині. Але Брежнєв погодився з думкою Андропова: навіть перемога «Солідарності» на виборах — менше зло, ніж військове втручання СРСР. Наприкінці восьмидесятих це формулювання не лише лягло в основу політики всередині соцтабору, а й було доведене до населення в країнах танкового соціалізму. Не прямо, звісно, доведена, але позиція Москви стала зрозумілою. На неї навіть надії покладали.

Отже, заслуги опозиції в центральноєвропейських країнах такі ж, як у частини номенклатури, — вони змогли брати участь у владі, яку їм віддала Москва. А ось заслуги в ослабленні режиму в них немає  з тієї ж причини — він був окупаційним. Немає подібної заслуги й у радянських дисидентів. Але вони й владу взяти не змогли. Нова еліта хоч і була змішаного складу, до демократії ставилася політтехнологічно — виключно як до інструменту. Потрібен — використаємо, а можемо обійтись, то нехай валяється.

У країнах Центральної Європи сталося інше. З’ясувалося, що в національній еліті можуть уживатися й дисиденти, й колишня номенклатура, а також експерти, які номенклатуру обслуговували, щоб вони були національно орієнтовані, не пов’язували майбутнє своїх країн з Росією. Ті та інші виявилися дієздатними. Головне було — прибрати російський чинник.

А він сам забрався, щоб перегрупуватися й почати реакцію проти національного відродження в СРСР. Слідом за оксамитовими революціями почався короткий, але кривавий період історії Радянського Союзу. Його теж не уберегли. Зовнішньою силою по відношенню до росіян і Росії виступили союзні республіки, вирішальним став український референдум.

Росіяни тут же почали відновлювати імперію. Просто не завжди це завдання було пріоритетним. Зараз воно пов’язане передусім з внутрішньою еволюцією режиму, в якому слідом за консолідацією еліт і концентрацією влади сталі необхідними консолідація населення й ізоляція країни.

Усупереч усім спробам прогресивної громадськості в Росії та Україні переконати себе, що путінський режим розвалюється, що він у минулому, а цивілізований світ у майбутньому, все йде з точністю до навпаки. У Росії виник принципово новий режим, що синтезував у собі риси багатьох своїх попередників. Це той самий сталевий щур, якого вивели кремлівські генетики: звір вирізняється рідкісною мерзенністю й підлотою, зате практично невразливий.

У минулому виявився цивілізований світ, який всі ці роки намагався пристосувати до нових умов НАТО,  ЄС і ООН. Особливо НАТО, яка перетворювалася на анахронізм не внаслідок відсутності російської загрози, а тому що та наростала й залишалася непоміченою.

Очевидним стало те, що із самого початку, тобто ще навіть 1949 року, НАТО не була призначена для реальної війни. Альянс виник як миротворча організація. Миротворча, але не пацифістська, бо sivispacemparabellum. НАТО готувалася до війни, демонструвала цю готовність і стежила за військовим паритетом. Її основним заняттям була гонка озброєнь, а не війна.

Але гонка озброєнь була виграна. І переможці, як це завжди буває, стали готуватися до минулої війни. Вони навіть не відмітили нової військової доктрини Росії, що передбачає превентивний ядерний удар. Вони не хотіли бачити переозброєння російської армії, що безперервно воювала всі ці роки. Вони не помічали, що в Росії не залишилося й сліду колишньої риторики про миролюбність і боротьбу за мир, яка займала настільки важливе місце в пропаганді ще зі сталінських часів.

Результат плачевний. У минулому залишився цивілізований світ, як це сталося на початку Другої світової війни, а не тоталітарна Росія. НАТО навіть уже не готувалася до війни, а займалася самообслуговуванням, як і будь-яка бюрократична організація, як ЄС і ООН. І зараз Росії залишилося зовсім небагато — влаштувати якусь подібність усе тієї ж гібридної війни (російське ноу-хау, до якого теж ніхто не був готовим) проти кого-небудь зі східних членів НАТО. Тобто створити ситуацію, коли Альянс має воювати. І якщо він не насмілиться, йому кінець.

Багатьох радує консолідація країн Центральної Європи. Але, по-перше, їхній військово-політичний потенціал нікчемний порівняно з російським. Саме військово-політичний, а не просто військовий — він вимірюється не лише кількістю й якістю озброєнь, а й політичною волею правлячої еліти, згуртованістю нації, дипломатичними позиціями. А по-друге, це один зі способів розколу НАТО і ЄС.

Але цей розкол стає дедалі ймовірнішим. Відставка Сікорського з посади міністра закордонних справ Польщі й наближення відставки Карла Більдта показують, що європейці позбавляються політиків, які називають речі своїми іменами. Сікорський говорив не лише про поразку України та Європи, що схилилися під силовим тиском Росії, яка диктує умови Євроасоціації, а й те, що Європа використовує центральноєвропейські країни як протитанкову міну.

Або як санітарну зону. Або як буферні держави. Тобто готова домовлятися з Росією про новий переділ Європи.

«Вновь народы мишень

в евротире

гимн Европы теперь

полет валькирий,

чтоб девятая вернулась,

как в мае,

прозвучать должна сначала

 седьмая.»