Політики дбають про свою популярність потай, леліючи думки про те, що народ снить і бачить їх президентами, «вождями нації» і таке інше. Водночас, виходячи на публіку, щоб вчергове виправдатися за прикрі помилки, вони без тіні сумніву заявляють, що те, як їх оцінюватимуть люди, якою буде опінія їхньої діяльності – справа десята. Найодіозніша в Україні жінка колись висловилася доволі примітивно, що також, гадаю, призначено для окремого слухача: «Та мені плювати на рейтинг».

Тим не менш, дуже конкретні речі, про які кажуть вже на вулицях, свідчать про те, що політичний успіх, зазвичай, не є наслідком «тихої сумлінної праці». Радше навпаки, – чим менше державний діяч вправляється над виконанням доручених йому повноважень, чим вправніші, вигадливіші і креативніші його технологи, тим вищим є позірний результат патрона.

Матвєй Ганапольскій якось застерігав від звички «натирання» провідників: 

«Лідери часто виростають тому, що ми їх собою натираємо. З’являється певний політичний нуль. І ми його починаємо обговорювати, починаємо повторювати його прізвище.відтак журналісти копирсаються у його біографії, політологи осмислюють вчинки, надаючи їм сенсу, який самі придумали. Згодом на кухні ми обговорюємо їхні дурні слова, починаємо називати їх «знаками», шукаючи у них зміст, якого там не було й близько. А потому читаємо, що його рейтинг вище 70 відсотків, не розуміючи, що це не його рейтинг, а рейтинг наших фантазій».

Та фантазії, як правило, розбиваються об глуху стіну реалій. Що гірше, – ці реалії часто могли б бути іншими, якби не прагнення державців бути білішими за сніг і святішими за Папу Римського. Проблема у тому, що доволі часто вони не бачать межі між раціональним і геть несусвітнім, вони грішать недозволеним для осіб такого рівня «екстрімом», забуваючи, що мають справу з долями мільйонів. Досі наївні приходять під філії Ощадбанку з надією отримати «Юліну» чи «Вітіну» тисячі. Але інфляція від першого траншу повернень вже давно з'їла вартість тієї тисячі, а війна дожовує її рештки. Досі політики чубляться довкола популістських законів про заборону комунізму і «регіоналізму», намагаючись на свій штиб переписати категорії «добра» і «зла», замість того, аби взяти до рук Кримінальний кодекс. Бо, як зауважує Вадим Скуратівський, "не можна весь час годуватися патріотизмом... Як казали прості солдатики, ми повернемося в Київ і таке влаштуємо цим тварюкам. Ну вони ж бачать, що там відбувається на Сході і розуміють, скільки проблем у столиці і як вони вирішуються". 

Однак, скажу, що ті, хто «плює на рейтинг», чудово вивчили специфічну рису вітчизняного обивателя – він, як правило, не пам'ятає історії. Навіть вчорашньої, навіть тієї, яка, у принципі, стала причиною його негараздів. Варто тільки розтулити вуста, щоб виголосити чергову дурість, і політик одразу може зауважити тисячі спраглих до обіцянок очей, які зазирають йому до рота. Ясна річ, чи варто серед легковірних перейматися рейтингами? Треба лише подбати про вправних казкарів…