Ситуація з парламентськими виборами, попри негативи, витворені цинізмом і безпринципністю у формуванні списків, має, на моє переконання, одну позитивну річ. Вона наочно продемонструвала, як в Україні традиційно формують опозицію. Скільки не крути, а вона чомусь виходить не справжньою, а «потішною».

Маніпуляція фактом існування сил, що є носіями відмінних від владної точок зору, присутня з часу проголошення незалежності держави. Власне кажучи, чинник опозиції вкрай необхідний владоможцям не через хрестоматійну аргументацію, яка зводиться до потреби "щуки, аби карась не дрімав". Назвавши себе демократичним, український режим (у всіх його модифікаціях, – від посткомуністичної системи Кравчука, через олігархічно-фавористичний авторитаризм Кучми, до ліберально-анархічних початків каденції Ющенка, диктатури Януковича і тепер – класичної олігархії Порошенка), змушений був декларувати толерацію інакодумства, аби позірно зберегти за собою імідж шанувальників народовладдя. 

Інша річ, – якою була ця опозиція. Тут варто наголосити на вправності українських вождів, які чи не від початку самостійницького правління зрозуміли, що боротися з опозицією якнайкраще за зрозумілим для них принципом: "Якщо не можна зупинити пиятику, то слід її очолити". Тож аналітичні центри під крилом президентських адміністрацій чи секретаріатів невтомно працювали над розробкою та втіленням проектів псевдоопозиційних структур. 

Галичани мали яскравий зразок того, як Кучма здолав на виборах комуніста Симоненка, перетворивши його компартію на справжнісіньке опудало для залякування електорату привидом повернення тоталітаризму. Маємо також приклади переростання штучно створених проектів у більш-менш поважні партійні структури, які з часом демонстрували доволі широку "автономію" від центру ухвалення рішень на Банковій. але, тим не менш, змушені були зважати на досьє, яке трималося в надійних руках президентських політтехнологів, аби зринути найнесподіванішої миті. 

"Зоряним часом" квазі-опозиційних проектів стали останні місяці правління Кучми. Лідери законсервованих і, на перший погляд, маргінальних структур раптом виринули у телевізійному прайм-таймі, а поважніші антивладні сили мали клопіт з провокативною діяльністю клонів типу ОУН в Україні чи УНА – УНСО "коваленківського розливу". 

Середовища ж, які могли б вважатися справді опозиційними, хибували кількома вадами, які, зрештою, як на мене, є визначальними, коли йдеться про феномен українського інакодумства. По-перше, вони, як і лояльні до режиму структури, будувалися за принципом бізнес-проектів. Тому навчений західними політологами експерт діставав певний шок від того, що ідеологічно і "опозиція", і її супротивники були близнюками. Тактичні ж завдання – і перших, і других, – полягали у захисті бізнесових інтересів. Провладні сили робили це шляхом лобіювання потрібних законопроектів і рішень, антивладні – методами тиску на систему за допомогою важелів вуличних маніфестацій, голодувань, критики і чорного піару.

По-друге, опозиційні настрої у провідників позавладних структур базувалися, здебільшого, на особистісних образах, завданих тими, хто залишався біля керма. Лідерів дотеперішньої опозиції, за окремими, вкрай поодинокими винятками, можна вважати невдахами обставин чи примх вищого керівництва під час перебування у владних офісах. А інтимні почуття, особливо, коли йдеться про злість на начальство, не можуть бути поважних підґрунтям для конструктивної і головне, тяглої, праці.

Нині ж маємо ситуацію, у якій спробують об’єднати під дахом так званого «Опозиційного блоку» реваншистів з Партії регіонів, відвертих сепаратистів з-під крила Медведчука і зовсім вже екзотичних персонажів на кшталт Рабиновича. Вочевидь, вони спекулюватимуть на соціальних гаслах, тим паче, що український «пролетаріат» нарешті, здається, здихався непрошених захисників-комуністів. Зазіхати на харизму у царині духовності, намагаючись стати більшим патріотом, аніж Правий сектор чи Свобода, завдання не під силу «ОБ», однак вони пробуватимуть таки розіграти карту утисків «русскоязічних», і це може коштувати їм певних репутаційних втрат. 

Та найголовніше інше. Як би не називав себе цей коктейль – хоч тричі опозиційним, все ж на роль «офіційної опозиції» Банкова, видається призначила Тігіпка. Бо важко відшукати більш слухняне «телятко», яке вже упродовж чи не десятка літ умудряється ходити поміж стадом «дійних корів» і не отримувати одкоша. Навряд чи «силовики» зможуть протиснутися у парламент зі своїм партійним списком. Що ж, бути «позасистемною опозицією» навіть пристойніше. Урешті-решт, як це завжди буває, ті, хто потрапить під купол парламенту, зуміють перегризтися раніше, ніж офіційна опозиція знайдеться на першу сяку-таку акцію. І власне у цій гризні з’ясується справжній номінант названня незгодного. Нам важливо знати, хто візьме гору – «партія війни» чи «партія миру». Бо від цього, а не від витівок Рабиновича чи Тігіпка, залежатиме доля країни.