Шок, який отримує дзюдоїст, проти якого несподівано застосували прийом-кидок, мабуть можна порівняти зі станом, в якому опинилася Європа та увесь світ на початку 2014 року, коли анексією Криму Володимир Путін нахабно знищив систему міждержавних відносин, що так важко і тривало формувалася спільними зусиллями багатьох держав і політиків з часів завершення Другої світової війни.

У засобах масової інформації та експертних колах не вщухають дискусії щодо явних та прихованих мотивів такого кроку невідомого до 1999 року ані у Росії, ані у світі, тоді схожого на сірого миша, а сьогодні знаного російського плейбоя і господаря Кремля – Президента Володимира Путіна.  

Однак, як би не відрізнялися між собою портрети російських правителів - від першого збирача земель і апологета зміцнення провідної ролі московського князівства Івана Калити, до «випадково пригрітого славою» Імператора Олександра І, чиї війська 200 років тому увійшли в Париж, і до Вождя народів – кривавого упиря Сталіна – усіх їх об’єднує одне – невпинна жага до розширення володінь і загарбання нових земель.      

Сьогоднішня Росія, яка вважає себе нащадком і Московії, і Золотої Орди, і Російської Імперії, і Радянського Союзу природно увібрала у себе не лише притаманний їм експансіонізм, але й специфіку деспотичної природи державного устрою, що не терпить жодного інакомислення і яку вона завжди прагнула і прагне сьогодні насаджувати усюди, куди може дотягнутися пріснопам’ятний «Руський мир».

Не випадково російський поет, дипломат і панславіст Федір Тютчев зазначав: «Російська історія до Петра Великого – суцільна панахида, а після Петра Великого – суцільна карна справа».      

Сам же Путін, який вочевидь хоче бути одночасно Іваном Грозним, Петром І та Сталіним, здається уособив у собі їхні найгірші й найогидніші риси, які він намагається приховати під іміджем брутального мачо.

З дослідження відомого російського журналіста і експерта з кремлівських хитросплетінь Леоніда Млечіна «Путін. Росія перед вибором» можна зробити висновок, що характеру і світогляду сьогоднішнього хазяїна Росії властиві: абсолютна впевненість у правильності власних дій; самолюбування; жадоба влади; байдуже ставлення до життів звичайних людей, вимога повної лояльності до власного оточення; відверта зневага і презирство по відношенню до засобів масової інформації; ненависть до будь-якої опозиції чи опозиціонерів; віра у те, що без православ’я не було б і самої Росії; неприхований жаль за розпадом СРСР; генетична недовіра до Заходу.

Секрет же популярності Путіна серед росіян полягає у тому, що він, показавши себе вправним маніпулятором, зміг на початку свого правління інтуїтивно вловити розповсюджені настрої більшості і вирішив зіграти на ностальгії за так званою стабільністю, величчю належності до наддержави, національній зверхності, ксенофобії, нетерпимості, традиційному антиамериканизмі і здавна культивованій ненависті до західного світу та його ліберальних цінностей.    

При цьому, останніми роками в хазяїнові Кремля стали проглядатися й такі риси, як месіанство і відверто негативне ставлення до будь-якої, навіть найменшої критики. Іще зовсім трохи і можна буде говорити про культ особи Путіна в Росії, чому сприяють орди відвертих лизоблюдів і супер-лояльні журналісти та чисельні «кишенькові» електронні і друковані ЗМІ.

Так, молитися за Путіна і «оточити його коконом світла,  непроникним для ворожого темного променя» закликає екзальтований російський євразієць Проханов.

А нещодавні тези «головного російського економіста» щодо необхідності прискорення і розширення імпортозаміщення вже починають нагадувати сумно відому ідеологію «чучхе» - північно-корейський варіант соціалізму, який передбачав «опору на власні сили».

Ну й нарешті наочна кульмінація загальноросійського маразму – непідробний захват усієї країни від ідеї Путіна запропоновувати нового персонажа-тигреня для програми «На добраніч діти».      

Слід додати, що вже декілька років біля Путіна немає адекватних радників, які б могли хоча б більш-менш об’єктивно висловитися стосовно того або іншого актуального внутрішньо чи зовнішньополітичного питання. Усе існування Кремля впродовж останніх років підкорено одному визначальному принципу – біля царя мають бути лише віддані йому особисто царедворці та слуги.

Вочевидь, саме тому Путін, розпочавши руйнацію існуючої світобудови, не лише втратив адекватне сприйняття реальності, але й перетворився на одіозну фігуру сьогоднішньої світової політики, своєрідну парію, на яку з погано прихованим здивуванням і роздратуванням наразі споглядає майже усе міжнародне співтовариство.  

Ймовірно, ми усі скоро почуємо про Путіна - «Велике сонце ХХІ сторіччя» та «Великого і непереможного полководця» (на згадку також приходить конголезький диктатор Мобуту Сесе Секо Куку Нґбенду ва за Банґа, що значить «Всемогутній воїн, котрий, завдяки своїй твердості та залізній волі, крокує від перемоги до перемоги, спалюючи все на своєму шляху» або більш коротке визначення на мові чілуба - «Півень, який топче кожну курку».)

Слід наголосити, що сама автократична природа путінського режиму вже сьогодні несе у собі зерна його майбутнього самознищення. Одноосібний характер правління і прийняття рішень негативно впливає і надалі впливатиме на їхню продуманість, ефективність та користь з точки зору загальноросійських інтересів. Усе це дуже дорого коштуватиме російському народові в момент колапсу існуючої жорсткої системи, що тримається на корупції, брехні, тотальному контролі та особистій відданості.    

Однак, для України і для світу найбільш небезпечним виявилася готовність Путіна йти на будь-які зовнішні авантюри задля підтримання власного рейтингу та зміцнення особистої влади...      

Знайомство з аналізом зовнішньополітичних кроків нацистської Німеччини та її фюрера - Адольфа Гітлера напередодні Другої світової війни, здійсненого Генрі Кіссинджером у його відомій праці «Дипломатія», дозволяє з легкістю знайти аналогії із сьогоднішньою поведінкою путінського режиму у зовнішній сфері – відверта демагогія, постійне прагнення до розширення впливу та нових здобутків, зневага до міжнародного права, нехтування сталими нормами поведінки держав, манія величі. (Цікаво, чи помітив це сам Кіссинджер під час своїх чисельних зустрічей з Путіним?) Нас – сучасних українців – Путін люто ненавидить за те, що ми насмілилися від’єднатися від Імперії, відновити власну ідентичність та йти своїм шляхом.

Широко відомі хамські висловлювання цього кремлівського українофоба про те, що Україні нікуди дітись (окрім звичайно Росії), що українці «тирять» газ, що на Західній Україні «процвітає націоналізм», що Революція Гідності – «це антиконстутиційний заколот і озброєне захоплення влади», яка «виникла як спецпроект ЦРУ», що «жодної анексії Криму не було», що Харків, Одеса, Луганськ, Донецьк, Миколаїв ніколи «не входили до складу України» тощо.

Ну й нарешті апофеоз усього – верх цинізму – людожерсько-нацистське висловлювання під час зустрічі з журналістами 4 березня 2014 року: «І нехай спробує хтось з числа військовослужбовців стріляти у своїх людей, за якими ми будемо стояти позаду, не попереду, а позаду. Нехай вони спробують стріляти в жінок і дітей! І я подивлюся на тих, хто віддасть такий наказ в Україні».  

Коли у лютому 2014 року ми скинули підтриману Москвою одіозного маріонетку-клептомана, Путін від люті, здається, втратив будь-які залишки раціональності. Не випадково, у ЗМІ з’явилася інформація про те, що під час розмови з Президентом США на початку березня поточного року Федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель начебто зазначила, що Володимир Путін живе в «іншому світі».  Анексувавши Крим і з легкістю, що шокувала увесь світ, розв’язавши криваву братовбивчу війну, цей бридкий персонаж російської політики не лише примудрився отримати чисельні порівняння з Гітлером, але й наразитися на нищівну критику у ЗМІ та на вже всесвітньовідому, дійсно народну українську пісню відому як «Ла..ла…ла».      

У чому ж полягає мета Путіна в Україні?

Відповідь може бути такою.

Росія сьогодні стоїть перед низкою серйозних економічних проблем. Так, на думку співробітників Інституту світової економки та міжнародних відносин Російської академії наук і низки авторитетних російських експертних центрів, «модель, економічного зростання, заснована на використанні доходів від експорту енергетичних ресурсів для підвищення споживчого і інвестиційного попиту, у черговий раз почала давати збій».

Різного роду маніпуляції під час виборів поки що дають Путіну змогу утримувати ситуацію під контролем, однак нинішня російська влада дедалі більше втомлює найактивніший у соціально-політичному сенсі прошарок суспільства – середній клас.

Тобто, є підстави вважати, що головними причинами анексії Криму та наступної агресії проти України для Путіна стали: бажання відволікти увагу суспільства від накопичення національних, демографічних і економічних проблем на тлі аномального збагачення кремлівської верхівки, наближених олігархів і високих чиновників; підвищити власний рейтинг; задовольнити прагнення різного роду ультра-націоналістів і прибічників «Руського миру»; відвернути критику стосовно неадекватного державного менеджменту і засилля представників спецслужб, розповсюдженої корупції у всіх гілках влади; приборкати прагнення регіонів до певної самостійності тощо.

Господар Кремля хотів би також продовжити позиціонувати себе у світі в якості новітнього оборонця «легітимних» режимів проти «кольорових революцій», що готуються, інспіруються та здійснюються «підступним» Заходом (тобто стати повноправним жандармом усього світу, по аналогії з царем Миколою І, якого називали «жандармом Європи»), показово покарати українців за небажання коритися його маріонетці, «людині Москви», тобто «відбити» на просторах СНД в усіх бажання супротиву волі Кремля.

Розпалюючи (а за потреби й притушуючи) війну в Україні, Путін демонструє світу та Європі власну «вагу» і хоче, щоб Європа була міцно зацікавлена в Росії, постійно шукала контакти з нею у різних форматах і виключно на умовах «миротворця – Кремля».

Завітною ж мрією цього кремлівського «геополітика» є створення світової анти-західної коаліції за участі усіх автократів і диктаторів, від КНДР до Зімбабве, невдоволених тим, що їм хтось, на їхню думку, нахабно і настійливо заважає знущатися з власного народу, жорстоко розправлятися з опозицією, вказує на порушення прав людини, свободи слова, зібрань тощо.                  

У контексті можливих прогнозів курсу Путіна щодо нашої держави, слід виходити з того, що знищення або приниження нової України вже стало його «особистою справою», питанням престижу у протистоянні із Заходом, як його вочевидь розуміє кремлівський очільник, та запорукою збереження і зміцнення влади путінської кліки в Росії. Путін ніколи добровільно не віддасть свою владу (відомо, з яким презирством він ставиться до постаті царя Миколи ІІ), а поразка України вважається ним  надійною запорукою недопущення Майдану у Москві.                

Отже – нас очікує тривала і важка боротьба з підступним і лицемірним путінським режимом, який ненавидить і водночас боїться нової, вільної України, вважаючи її реальною загрозою власному пануванню.

Ці процеси будуть накладатися на суттєве погіршення міжнародного становища путінської Росії і внутрішньо політичної та економічної ситуації, пов’язаної зі збільшенням опозиційних настроїв, крахом міфу про так зване «російське економічне диво», що іще більшою мірою спонукатиме Кремль посилювати агресію проти нової України та репресії проти тих, кого Путін називає «націонал-зрадниками».

Безперечно, що ми обов’язково переможемо, якщо будемо діяти патріотично, професійно і послідовно. Як впевнено свідчить досвід історії, тиранія завжди програє народу. Адже, як влучно зазначив Ніколо Макіавеллі: «Народні маси мудріші і стійкіші за правителя»... Отже! З наступаючим Днем народження Вас – Володимир Володимирович!

Оскільки Ви вважаєте себе фахівцем з історії, настійливо радимо ближчим часом пригадати біографії відомих російських імператорів-тиранів і обрати для себе найбільш зручний варіант для наслідування…