За останній рік українці на власному сумному досвіді дізналися, що нації об’єднує не лише єдність цінностей, а й часом спільний ворог. Як колись 13 англійських колоній спаяла в єдину американську націю Війна за незалежність, так і сьогодні, український проект, що досі мляво борсався в посліді УРСР, перед загрозою російській окупації почав вставати на ноги. На жаль, не маючи національного проекту подібного до американських Декларації незалежності та Конституції, що окреслили загальний погляд на майбутнє країни на століття вперед, наш спільний погляд на майбутнє української нації, що відроджується, навряд чи простягається далі перемоги над спільним ворогом.

• Росія ж ліпила свій національний проект інакше. Не маючи ворога реального, втративши ціннісні орієнтири радянського суспільства й не придбавши натомість нових, ворога собі варто було вигадати, часом звертаючись для цього до історичних подій, віддалених від сучасності на цілі століття. Ленінська ще концепція країни у ворожому оточенні, що з невеликими змінами проіснувала до самого розвалу СРСР, і зараз продовжує панувати серед російських ідеологів, що нав’язали врешті-решт країні оновлену версію національного міфу, що базується на багатовіковій спадщині історичних образ і кривавої за них відплати.

Цього вівторка Росія вдев’яте відзначила День народної єдності. Коли 2005 року, одразу після першого українського Майдану, в Москві ударними темпами запустили проект «Русского мира», «День народної єдності» став, разом з «георгіївською стрічкою», першою цеглиною його фундаменту. Він досі залишається улюбленим дітищем тоді ще митрополита Смоленського та Калінінградського, а сьогодні Патріарха РПЦ Кирила. Саме він як голова відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату став ідейним натхненником запровадження нового свята, покликаного замінити 7 листопада, яке ще 2004 року залишалося вихідним днем і яке соромливо прикрили «ганчірочкою» «Дня згоди й примирення». Як говорилося в пояснювальній записці до законопроекту, «4 листопада 1612 р. воїни народного ополчення під проводом Кузьми Мініна й Дмитра Пожарського штурмом узяли Китай-город, звільнивши Москву від польських інтервентів і продемонструвавши зразок героїзму і згуртованості всього народу незалежно від походження, віросповідання й становища в суспільстві».

• Та от біда, погано перетравлена в голові вчорашнього кадебіста каша з «Короткого курсу історії ВКП(б)» і «Короткого курсу історії РПЦ» стала причиною великого конфузу. Ополченці Мініна і Пожарського узяли Китай-город за чинним тоді в Московії юліанським календарем 22 жовтня, а за запровадженим кількома десятиліттями раніше в деяких країнах Європи григоріанським — 1 листопада. Та й польський гарнізон Кремля капітулював і здався не 4 листопада за григоріанським календарем, а 26-27 жовтня (5-6 листопада). То що ж святкує Росія 4 листопада? Очевидною причиною святкування Дня народної єдності саме 4 листопада є... звичайне неуцтво авторів законопроекту. Ви вже помічали, напевно, що ті, хто голосніше за всіх кричить про захист російської мови, навряд чи в змозі грамотно писати й розмовляти цією мовою, а той, хто рве сорочку на грудях проти переписування історії, на елементарніші питання з історії відповідає по-одеському питанням «Шо?». Так от, коли 2004 року писали обгрунтування запровадження нового свята, нехай про це й не згадали в документі, його приурочили не до дня взяття Китай-города, а до святкування Російською православною церквою Дня Казанської ікони Божої матері, згідно з міфом, що склався багато пізніше, про нібито покровительку ополчення Мініна і Пожарського.

• Нагадаю, що з жовтня 1610 року столиця Московського царства була зайнята польським гарнізоном, а посольство бояр у Варшаві обговорювало з польським королем Сигізмундом III умови, на яких московським царем стане його син Владислав. На початку 1611 року до Москви підступило Перше ополчення, що складалося з дворян і козаків. Саме до цього першого ополчення й прибула вперше копія до того безвісної Казанської ікони Божої матері. Як повідомляє літопис, дворяни прийняли її стоячи на колінах, а козаки, не сходячи з коней, висміяли їх і закидали... назвемо це багном. Після першого настільки дивного прояву «національної єдності» й чудотворної дії ікони вона незабаром була перевезена до Ярославля, де й потрапила до рук ополчення Мініна і Пожарського. Утім і тут вона не явила ніяких чудес, а князь Пожарський, вважаючи цю ікону своєю особистою покровителькою, за першого царя з роду Романових виклопотав лише затвердження її місцевого шанування й будівництво невеликої церкви на Луб’янці. Утім, через десятиліття князь Пожарський, готуючи нову війну з поляками з метою повернення під владу Москви Смоленська, зробив ікону Казанської божої матері натхненницею реваншу над поляками, й за свої кошти почав будівництво на Красній площі Казанського собору, куди пізніше й переніс ікону.

• Коли 22 жовтня 1649 року (у той самий день, що й узяття Китай-городу 1612 року) у царя Олексія Михайловича народився первісток, як він вважав не без заступництва ікони Казанської Божої матері, й було вирішено заснувати загальноросійське свято на честь цієї ікони, що в подальші десятиліття воєн з Річчю Посполитою за Україну увібрало в себе всю міфологію московсько-польського протистояння попередніх століть. Свято це зі століттями, вже в Російській імперії, набуло статусу не лише церковного, а й державного, й офіційно було вихідним днем. З кожним новим століттям юліанський календар відставав від григоріанського на ще один додатковий день, і 1918 року, коли він нарешті був скасований, 22 жовтня за юліанським календарем стало 4 листопада за календарем григоріанським. І саме це свято, засноване колись на честь народження першого сина московського царя, а не реальна дата звільнення Москви від польських окупантів, і стало в сьогоднішній Росії «Днем національної єдності». Негласно ідея нового загальнонаціонального свята була ініційована як заміна 7 листопада, і заміна ця вдалася з усіх поглядів. Як і 23 лютого, в день Червоної армії й флоту, всупереч міфу, що склався в другій половині 30-х, 1918 року не було здобуто ніяких перемог над німцями, так і 25 жовтня (4 листопада) 1612 року не було здобуто ніяких перемог над поляками. — Традиція жива!

Так уже сталося, до дня 4 листопада приурочені й інші історичні події, цілком реальні й близькі до панівної в серцях сьогоднішніх лідерів Росії ідеології реваншу, — словами Володимира Путіна, «шайби у відповідь» з боку Росії у ворота Польщі й західного світу. 4 листопада 1794 року війська генерала Олександра Суворова взяли передмістя Варшави Прагу, де вирізали 21 тисячу мирних жителів. — Сумна паралель з напівзабутою перемогою Мініна і Пожарського над поляками 1612 року. 1956 року цього ж дня почалася сумнозвісна «операція «Вихор»», — вторгнення радянських військ до Угорщини, жертвами якого стали понад дві з половиною тисячі мирних громадян. А 4 листопада 1979 року вже в столиці Ірану Тегерані натовп оскаженілих ісламістів захопив американське посольство. Саме тоді, 1979 року, з’явилася й до цього дня головна загроза світовому порядку, усвідомлена США лише після терористичних актів 11 вересня 2001 року, — сучасний ісламський фундаменталізм. Войовничий антиамериканізм іранських революціонерів, ляпаси, які раз по раз з того самого дня ісламізм давав Америці на світовій арені, й навіть в самих США, — все це стало добрим знаком надії й прикладом для наслідування для православних фундаменталістів, що народжуються в сьогоднішній Росії.

• Утім, помилка з датою святкування зіграла з новими російськими міфотворцями злий жарт. Первісток тихого Олексія Михайловича Дмитро Олексійович, на честь якого і був засноване три з половиною століття тому нинішнє свято 4 листопада, не прожив і року. 4 листопада 1708 року гетьман України Іван Мазепа, відкинув ідею єдності «Русского мира», відкрито перейшов на сторону шведського короля. А 4 листопада 2014 року, в День національної єдності, на вулицях Москви пройшли два різні мітинги, — тих, хто вимагав відплати ворогам Росії, і тих, хто вимагав від влади Росії припинити цих ворогів створювати.