Усе в один бік. Усе в одні ворота. Нас звинувачували – а ми не могли сказати ні слова на свою користь. На нас полювали по схронах, як на диких звірів – а найменший опір подавали як немислимий злочин. Нас оббріхували в очах усього світу три покоління по смерті повстанців – а нам заборонено було навіть пошепки висловити хоч би тінь сумніву в правоті наклепів!

«Каленым железом выжигать измену». Сморід паленого тіла, печерне варварство… Щоб відважитись на «измену», необхідна неймовірна мужність. Готовність умерти. Але, щоб вижити, треба постаратися вгодити. Діючій владі. Панівному народові. Конкретному начальникові.

Часто ми ніби й знаємо, але не осмислюємо знаного. Так, нам говорять про багатовікову дружбу українського й російського народу. Але дружбу стали пропагувати тільки після 1922 року! Доти російські колонізатори українців забороняли. На жаль, не знайшла того посібника, де подавалась хронологічна таблиця імперських заборон на українські книги, мову, навчання, на саме існування народу. Пам’ятаю тільки Валуєвський 1863 р. з відомим: «Украинского языка не было, нет и быть не может», подібний Емський 1884 р. і анекдотичний десь 1896 р, котрий забороняв те, що пропустили всі попередні, а саме слова українською мовою над нотами українських пісень!

Укази йшли з частотою 9-12 років. Якось дивно: якщо українців не було вже 12 років тому, то нащо, питається, новий указ, що їх нема? Але зрозуміло було: ти вгодиш, якщо тебе не буде. І це зробити ніби й неважко: дописати до прізвища «–ов» і говорити російською. Якщо вслухатись, як багато прізвищ з відверто українськими коренями! Хрущов (рос.—майский жук), Борошнев (рос. – мука), Буряков (рос. – свекла)… Скільки в Росії Ковальових? Тисячі. А між тим російською професія зветься «кузнец». І Кузнецових майже стільки ж!

Важкими були стосунки не тільки Російської держави й українців, а й росіян пересічних і українців. Російські царі, створивши немислимий вертикальний тиск влади на людину, змусили росіян передавати той тиск горизонтально, тобто постійно перебувати в стані завоювання життєвого простору, в стані натиску. Не тільки у війні, а й у побуті: зверхність, зневага, насмішки над оточуючими, жорстока безтактність, убивчий цинізм… В українців звичаї ставлення до оточуючих протилежні: у нас на Полтавщині, перш ніж м’яко, натяком, «пройтися» по смішних рисах односельців, обов’язково розкажуть про смішний випадок із собою, щоб навіть у смішному зберегти рівність членів громади. Висміювати в очі, принижувати прилюдно серед українців свідчить або про жахливу невихованість насмішника, або про надзвичайно серйозні провини перед громадою того, з кого сміються.

Росіяни завжди насміхалися з українців. Хтось розумний сказав: «Насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться». Але в нормальних людських спільнотах на насмішку відповідають насмішкою (або гнівом), як на приязнь – приязню. А українці цілковито позбавлені були права рівноцінної відповіді. Наче стояли із руками, зв’язаними за спиною, біля ганебного стовпа, як та жіночка з Донецька. І без опору насмішка проникала в душі, пропалювала їх, мов кислота.

Той, хто насміхається, тим самим займає становище вищого, того, хто судить, і переконує «підсудного», що його поведінка, одяг чи мова не такі, якими мають бути. І не важливо, наскільки справедливий закид. Головне – подавити, «забити» співрозмовника. У повісті М. Костомарова «Московка» є епізод, де росіянин насміхається з українця, що той «все в одном месте до ветру ходит». Соратник Шевченка по Кирило-Мефодіївському братству, професор Київського університету, засланий в Астрахань за «вольнодумство», придумати такого просто не міг, не той стиль мислення! Почув на свою адресу. Подумати тільки: той, хто сам «ходит до ветру», як курка, де застало, вважає вартим осміювання те, що в культурних спільнотах є безсумнівним!

Так українцям утовкмачувалось у голови, що вони не такі, як треба, нижчі, гірші. Це робиться й зараз. І так само «об’єктивно». Пам’ятаєте, як російські ЗМІ потішалися, що в Українську армію «вступають за конкурсом»? Насправді ж насміхатись мали українці, бо росіяни, на словах ура-патріотичні, на ділі майже поголовно намагаються уникнути служби. Адже це свідчить, що насправді держава російська не користується довірою своїх громадян!

А скільки постійних насмішок на «постійні» вибори в Україні! В тім числі і в українських гумористичних програмах, як «Квартал-95». А на ділі Росії пора не сміятися, а плакати. Україна вчиться дійсно демократичним суспільним відносинам, для початку хоча б тому, що вибори нечесні перетворюються на театр абсурду; Україна як держава дуже молода, і так вона вчиться ходити, і хай вона, як дитя, не раз гуцнулась на попку, але іншого способу вивчитися стояти на власних ногах нема; а от російське суспільство, насміхаючись, саме зостається лежачим, паралізованим. А яку зливу насмішок породив Майдан з першого ж дня! Хоча із самої навальності насмішок видно величезний страх.

 Особливо згуртовано росіяни насміхались над українською мовою. Знов-таки: найпростіші істини часто найважчі для розуміння. Усі чули не раз: нема мови – нема народу. Якщо в метро я чую французьку мову, то відразу приймаю як факт, що поперед мене стоять французи чи африканці з колишніх французьких колоній. За мовою ідентифікую людей.

Добитися на практиці, що «украинского языка нет» озачало б, що «нет» і українського народу для всього світу. От тому стільки зусиль, очевидних і резидентськи-таємних, стільки грошей убухує Росія в розхвалювання, возвеличення, розширення сфери впливу «руского мира». От тому, я впевнена, зовсім не випадково запускались «у обіг» так багато анекдотів, де весь «гумор» зводився до коверкання української мови.

Як це діє? Для прикладу візьму виступ у «Кварталі» М. Галкіна. Спершу він повідомляє, що «смешной случай» стався з відомою співачкою, Р. Бабаян. Кілька разів повторює, що випадок смішний. Аудиторія, переконана двома авторитетами, самим Галкіним та іменем вишуканої й талановтої жінки, готова зарані вважати все, що буде далі, смішним. І Галкін описує єврейського хлопчика Додика із повітряною кулькою, такого прилизаного, вихованого, описує довго й занудно, щоб усім він упікся, а потім нібито хлопчик у темній кімнаті зазнає нападу агресивного кота, і, вирвавшись звідти порваним і подряпаним, матом криє «это», котре ледь його кульку не порвало. «Смішне – таке, яким бути не повинне» (підручник УЛ, 6 кл.). Що висміює анекдот, якщо подумати? Те, що культура й вихованість насправді є наносними, і навіть найвихованіша людина в критичній ситуації, мовляв, перестає прикидатись і поводиться природно, тобто матюкається.

Я і ще дуже багато українців у такій ситуації не матюкались би, хоч би тому, що в українських сім’ях матюкатись не заведено було. А культура – це те, що якраз у складних ситуаціях і потрібне найбільше. Ні в події, ні в ідеї смішного нічого нема. Але зал сміється. Він сміється старанно. Щоб сусіди по залу не подумали, що він не розуміє гумору, визнаного такими знаменитими, авторитетними людьми, як Галкін і Бабаян. І засвоює, що культура – це наче святкова сорочка, іззовні, а не в душі, що культура – це смішно. Подібне ж ставлення зустріла я в детективах, скажім, Донцової чи Бушкова. Заперечення культури – одна з найзначиміших рис фашизму. Але це попутно. Нам важливо усвідомити, що анекдот – могутній засіб «формирования общественного мнения», чим славились радянські ідеологи.

А нинішні російські ще й додали в майстерності. Жоден фестиваль гумору в Юрмалі не проходив без того, щоб зі сцени не лунали анекдоти, що висміювали «ідіотську» українську мову. І зал щораз сміявся так само старанно. І засвоював, що говорити українською – це «не так, як повинно бути».

А ось і наслідки. Як тільки я досягала якогось початкового рівня довіри школярів, як мені відразу цитували десятки дійсно ідіотських слів, приписуваних українській мові. Я просила дітей згадати, яке з тих слів вони чули по селах, де проводили канікули, і з'ясовувалося, що слів тих українці не вживають. Але в дітях уже було сформоване потрібне «мнение», і не раз доводилось бачити, як на українське ім’я, Горпина чи Омелько, весь клас аж хилитається зо сміху.

Це в міській школі. У сільських такого мало. Але, знов для прикладу, минулого року в шоу «Зважені та щасливі» були дві сестри, Марійка й Наталка. Марійка закінчила виш. Розповіла, як одногрупники насміхалися з неї, що «говорить не умеет». Незахищену душу так випекло насмішкою, що дівчина відтоді назавжди перестала говорити українською. От ніби люди здобували вищу освіту, мали б бути людьми культурними, інтелігентними. А на ділі? Де тактовність? Де вимогливість до себе і поблажливість до інших?

«Русский мир» – це дуже рідко культура. Як правило, це цілковито тваринний критерій: свій-чужий. Якщо не з нашої зграї – закльовуй його. В українців інше ставлення. До нас у село на початку 90-х прибилась худенька дівчинка з дитинкою на руках, про себе сказала лише, що сама з-під Волгограда. Селяни не чіплялися з розпитуваннями, раз людина в біді, впустили в пусту хату, назносили хатнього начиння, одягу, харчів… Та дівчина пішла працювати, пізніш вийшла заміж, уже в неї й діти поодружувалися… А вона й досі розмовляє виключно російською. Єдина в селі.

І ніхто ніколи за це ні насміхався з неї, ні повчав, не кажучи вже про вбивство за «язык», як кримські 17-літнього хлопчика «за мову». Українські селяни мали більше культури й інтелігентності, більше, сказати б, європейськості, ніж «образованные русскоязычные». Але результат був на їх користь: поки розумна дитина живе й навчається в селі – вона зостається українкою. Як тільки потрапила в російськомовне середовище, стала мішенню насмішок – перетворилася в «русскоязычную». Назавжди.

Росіяни насміхалися з усіх. Чом же тільки українці не мали внутрішнього опору і відрікались від рідного? Усякий опір дією чи відкритим словом вів у Магадан. Але внутрішній? Отут роль Троянського коня зіграла казочка про дружбу і братство. Якщо мене дурною назвав однокласник, коли ми портфелями билися, мені від того ні жарко, ні холодно. А коли мама вигукнула: «Я ж тебе просила гречки в суп укинуть, а ти січки насипала – дурна, чи що?» – мені дуже образливо було. Бо одна справа – чужа людина, хай і не ворог, просто чужа, і геть інша – людина рідна, майже найрідніша. Брат. Як і у випадку з мамою, боляче дуже і дуже хочеться виправдатись і виправитись.

Поки царі переконували українців, що їх нема, українці про себе чітко знали, що вони є, що вони народ і що проживає цей народ «від Сяну до Дону», хоч не було ні держави Україна, ні її кордонів. І на початок 20 ст. російськомовних у Харкові було 25%, у Києві – 30%. Чи навпаки. От коли жалкую, що читала книжки не для того, щоб ерудицією вражати, а щоб щось розуміти про світ і людей. Забула, де я це прочитала. І знов: у спогадах когось із українських письменників у журналі «Березіль», забулось, якого року, але врізалось у пам’ять здивуванням: ще 1959 р. на вулицях Харкова звично було чути українську мову. А я приїхала туди 1974 р – і жоднісінького разу за всі роки навчання не чула української мови на вулиці! За 15 років, менш ніж за одне покоління, заклювали українське в Харкові насмерть – і стали щиро вважати, що «Харьков всегда был русским городом»! 

Подумайте: майже скрізь по Україні міста, більші за 100000, були російськомовними, тоді як села навколо них були українськими! Якого переконливішого аргументу нашої пригнобленості, нашої колонізованості ще треба? 

Але, на жаль, не було в українців когось такого, як Мустафа Джамілєв у народу татарського. Хто б став «зерном кристалізації», навколо якого згуртовувався б і тверднув у опорі народ. Щоб навчив усвідомлювати: той, хто добивається зникнення твого народу – не брат тобі, а ворог. Ворог підлий і підступний. 

Насмішки, звинувачення, беззастережне, «з запасом», знищення всякого іншого погляду й іншої думки – от історія хвороби меншовартості українського народу. 

А наслідки? В цілому так: для мене Україна – мов та Мамонтиха з «Льодовикового періоду», яка вважала себе опосумом. Не розуміє ні свого дійсного масштабу, ні того, чому в неї так погано виходить бути опосумом. (Далі буде)