Лист Данилу Яневському

Знову пишу із великимзапізненням. Цього разу причина значносерйозніша. Попри передбачене закономправо на необмежену кількість телефоннихдзвінків, керівництво тюремного відомствата начальник колонії спочатку вимагали,щоб я не обговорював під час розмовполітику взагалі і Януковича, ПР тамафію зокрема. Пречудовий сенсів рядвийшов у захисників Межигірськоїрабовласницької республіки! 

Звичайно, я відмовивсяжити по їх правилах. Відтак, зв'язокспочатку розривався, а потім взагалізник. У відповідь на мої письмові заявипротесту мені оголосили дисциплінарнестягнення за те, що я смів безуспішнонабирати телефонні номери більше часу,ніж мені передбачено графіком. Звичайно,після засудження на 4 роки за «незаконнесвяткування Дня міліції» такий підхідне є чимось дивним. Але спілкування менівсе ж ускладнили. 

Та менше з тимишістками... 

Твій останнійлист поставив дійсно складнепитання: на чому тримається моя віра вкраще майбутнє України. 

І попри те, що ти наводишбагато депресивних показників наркоманії,алкоголізму, злочинності та інших тяжкиххвороб українського суспільства, я всеж спираюся в моїй вірі саме на нашихлюдей. 

Так, ми живемо впостгеноцидному, посттоталітарномусуспільстві, до якого на 100% пасує діагноз150-річної давнини, зроблений АдамомМіцкевичем своєму народу: «Нещасніобставини, в яких залишається нашакраїна, потворно діяли й діють наспідлення співвітчизників». 

На жаль, можна безкінечнопідтверджувати ці слова реаліямисучасної України, яка останні десятиліттястала класичним підтвердженням слівще одного великого поляка, Адама Міхніка:«Найгірше в комунізмі те, що приходитьпісля нього». 

Все це так, Даниле. Але,на наше щастя, у нас був Майдан. І самецей вияв духовного і морального потенціалуукраїнців є моїм Символом віри. 

Про ті надії вже написаной говорено багато. Я все ж хочу розповісти,як в день виборів на Кіровоградщині, депід керівництвом представника Януковича пана Лозинського били і залякувалилюдей, відключали світло під часпідрахунку голосів і навіть підпалюваливиборчі дільниці, на одній із тих дільницьбандюки з нардепом на чолі вимагали непідписувати протокол підрахунку голосіна користь Ющенка. Голова комісії, простасільська вчителька, з якою вже«побєсєдовалі» і начальство району, ілюди в погонах, довго дивилася на стінукласної кімнати. А потім встала і сказала:«Хай я ляжу в цей найкращий в світічорнозем, але таки підпишу цей протокол». 

Віриш, Данило, в мене йдосі сльози навертаються на очі, колия пишу ці ряди. Повір, що після МВС я недивлюся на життя через рожеві окуляри.Але я впевнений, що підлість, кривавізлочини і нелюдська байдужість не єфатальними для українського загалу. 

Ми маємо чудовий народ.І коли ти питаєш, як йому дати кращежиття, я відповім, що головною нашоюпроблемою є не вади громади, а брак їїморальних та інтелектуальних вчителів. 

Ще Платон в легенді пропастуха Гіга, а ближче до нас Голдінг в«Повелителі мух» показував, що вагресивній системі координат шкоринкаморалі та культури легко руйнується,відкриваючи прірву звіриного в людях.ХХ століття багатомільйонно підтвердилоце трагічними жнивами смерті в Україні.І починалися вони із знищення провідниківта спідлення псевдоеліт. 

Хочу зауважити, щоговорячи про потребу вчителів, я не маюна увазі так звану інтелігенцію якпрошарок освічених спеціалістів. Я кажупро ту, гноблену при царизмі, нищену прокомунізмі і зжебрачену при незалежностіверству людей, які в силу доброї освітиі перебільшеної свободи і гідностімають внутрішнє, аристократичне по духузобов’язання вести людей. Не служитиїм, як було модно говорити ще з народовольчихчасів, не повчати їх, як практикувалосяв часи радянського експерименту tabularasa. А саме вести, тягнути, штовхати свійнарод до кращих світових стандартівжиття. 

Тоффлер, здається, одиніз найглибших соціологів сучасногосвіту, чиї книжки були на робочих столахКлінтона і Ден Сяопіна, писав у своїйкнизі «Третя хвиля»: «Еліти утворюютьпотужну машину неперервної дії, якапрацює одночасно з демократичниммеханізмом, що включається лишеперіодично. Тільки розглядаючи ці двімашини разом, можна зрозуміти як державнавлада проявляє себе в загальнійзаконопродукуючій  системі».

Бо й справді – якийсенс має голосування в дурдомі з книгиКена Кізі «Політ над гніздом зозулі»,де електорат складався із 1/3 «овочів»,контрольованих Системою, а ще 1/3 – зхронічних боягузів-мазохістів? Такеопудало демократії – ніщо, аж поки неприйде провідник, що запалює людейенергією свободи. Саме такої еліти ізпочуттям власної місії творення новогопроекту України і бракує нам ці останні20 років. Звідси йде хвиля слабкості іневпевненості в тому, що ми робимо і вщо ми віримо. Це визначає неадекватнийрівень суспільних дискусій і глибинустратегічного розуміння ситуації інаселенням, і політиками.

Тому-то залишені позакультурним процесом, один-на-один ізкультом наживи і аморальності зомбоящиката злочинною практикою правлячої мафії,люди обирають виживання у крайній хаті.Ніякі технологічні системи комунікаційне здатні замінити чи бодай компенсуватифункцію цієї ледь жевріючої верствиучителів. Без них можливий лише бунт,але не революція.

Більше того, глобалізаціястала могутньою індивідуальною силою,яка крім позитиву вільного спілкуваннянесе й негатив усамітнення, відмови відспільних дій в реалі. Фактично, навітьгромадські активісти покинули «агору»,де й мали б вирішувати спільні проблеми,і засіли в мережевих окопах.

Підсумовуючи проблему,я б сказав, що українці опинилися позакультурними і суспільними процесаминаодинці із задачами, які самостійнорозв’язати неможливо. Відтак, я думаю,що найбільше питання будівництва новоїУкраїни, про яку ти пишеш, полягає втому, як з’єднати Силу й Інтелект, якстворити широкий надпартійнийгромадянський рух на чолі із лідерамиморальної революції нації.

На жаль, їх вдалороз’єднують, відтискаючи потенційнихпровідників від гучномовців. У сучасномуінформаційному світі, де непоказаногопо телебаченню не існує для абсолютноїбільшості людей, власна система бидлізаціївитрачає величезні зусилля на цеорганізоване навчання. Навіть безкінечнийшумовий ефект незмінних гостей шустер-шоує замовчуванням суті речей і кращихальтернатив.Саме тому я разом із тобоютеж радію резонансу від возведення всан архієпископа отця-ректора БорисаГудзяка. Він – один із тих вчителів,яких ми потребуємо для духовного,морального і суспільного прогресу. Знаюце, бо саме його слова - «Гідність наша– це найцінніший скарб на світі. Коштдля її збереження немалий, ми маємо бутиготові іти на жертви, інакше не буває»- надихали мене в перші місяці ув’язнення.Саме його приклад вчив мене, що добратисядо джерел можна лише пливучи протитечії. Саме його служіння підсилює моєпереконання, що Україна не втратилаздатності являти провідників, здатнихвести за собою суспільство.Наявністьтаких вчителів і ріст їхніх щасливихучнів – це і є наша дорога надії.

19.09.2012 року

Менська ВК №91

Юрий ЛУЦЕНКО