Колись давно хтось розфарбував світ у чорно-білі кольори.

Відтоді людство так і дивиться на речі: або вони чорні, або білі, третього не дано. Та наскільки правильним є такий радикалізм? Ми ж неначе виступаємо за лібералізацію, і будь-які крайності лякають нас і викликають відразу. Не важливо, стосуються вони власних проблем чи питань державного рівня.

Навіть зараз влада сподівається припинити війну шляхом компромісу.

Тоді чому українці не можуть знайти порозуміння між собою?

14 жовтня – свято для усіх християн, день Покрови. Проте це також і свято для українських патріотів, які відзначають створення УПА. Та чи для всіх? Українці поділилися на два фронти: одні бачать в УПА безстрашних героїв, що свого часу боролися за українську незалежність і не щадили окупантів; інші затаврували упівців як нацистів і націоналістів.

Та не впадаймо в крайнощі. Спочатку слід розібратися з поняттями, якими в усі сторони гендлюють ненависники УПА.

Нацизм – це політична ідеологія, що проповідує зверхність «кращої» нації над усіма іншими. Це не любов до свого народу, бо любов ніколи не принижує інших, любов народжує життя, а не приносить смерть.

А націоналізм – ідеологія, базовим принципом якої є вища цінність нації та її основа в процесі державотворення.

Націоналізм не передбачає знищення представників інших національностей, не утискає їх і не прагне до панування однієї нації у світі. І коли УПА називають націоналістичною організацію, то, безперечно, мають рацію. Бо УПА прагнуло такої побудови України, де на першому місті будуть українські цінності, права і закони.

Ті ж українці(та й не тільки українці), котрі на все горло кричать: «Бандера – нацист!», «УПА – нацистська організація!», нехай спочатку розберуться в найпростішій термінології. Якщо, як вони стверджують, УПА і Бандера – нацисти, бо виступали за першочергове визнання в Україні прав і свобод українців, тоді чому вони не називають нацистом п’ятого американського президента Джеймса Монро, автора гасла «Америка для американців!»? Адже він під час боротьби колоній Південної Америки за незалежність гостро виступив проти втручання європейських держав до американських справ, проголосивши у своєму маніфесті від 12 грудня 1823 року, що не допустить, щоб яка-небудь європейська держава гнобила права американців і засновувала на заокеанському материку свої колонії. З його гаслом і пішли далі в історії США. Проте їх ніхто не називає нацистами, бо це безглуздя. Чому ж тоді називати нацистами членів УПА, які виступали проти загарбання українських земель іншими державами, ніхто не вважає помилкою?

Зрозуміло, УПА як організація мала й свої мінуси. Це аж ніяк не армія янголів, на яких усі українці мають молитися.

Забуті сторінки минулого століття зберегли чимало свідчень про їхні темні сторони. Не забуваймо, УПА – військова одиниця, а під час війни в людей прокидаються приховані інстинкти. Зростають прояви жорстокості, насилля і агресії навіть щодо мирних жителів. Так було під час багатьох воїн. У В’єтнамі, наприклад, солдати розстріляли ціле селище.

Спершу військові думали, що в ньому переховуються ворожі війська, згодом зрозуміли – то мирне населення, проте зупинитися вже не могли.

Про вояків УПА розповідає пані Марія, мешканка села на Львівщині. Жінці вже 89, проте вона добре пам’ятає, як жила в сорокові роки:

«Мій брат у 18 років вступив до лав УПА. Тоді молодь була теж дуже імпульсивна. Він рвався в бій, хотів разом з друзями відчути, що то таке, військове життя. То здавалося романтикою. Ну ось…

Вони переховувалися в лісі й треба було звідкись брати провізію. Часто приходили вночі до якоїсь хати в нашому селі (вдень іти не могли: що, як спіймають?). Тож стукали в перші двері й просили, щоб їм дали щось поїсти. Не всі господарі хотіли давати. Боялися. А якщо хто дізнається? Партія не пощадить. Бувало, селяни казали, що зараз нічого не мають. То їм наказували приносити їжу в ліс. Як хто не приносив – відплатою була смерть. Пригадую, жив через дві хати від мене такий Гліб Медвежин. То він не нагодував хлопців. Наступного ранку його знайшли з простріленою головою на узбіччі лісу».

Так, світ розфарбували в два кольори. Однак насправді він не чорний і не білий, світ – це сіра суміш протиріч. У які барви розмалювали 14 жовтня, кожен українець зі Сходу і Заходу, Півдня і Півночі України вирішує сам.

Головне – не йти наосліп уже кимось продиктованим стежками, не читати написаних чужою рукою сторінок історії. Слід розібратися, кому це вигідно і чому.

Якби ми сьогодні вірили в те, що кажуть чужі роти про наших військових у зоні АТО, то який же образ мав би постати в наших головах? І чи вірили б ми у свою перемогу? А головне, чи хотіли б її?

Ми самі вибираємо героїв нашого часу. І часто вони розфарбовані в сірий.