Президент України Петро Порошенко і віце-президент Єврокомісії Федерика Могеріні

Тут всі підводять підсумки року. Я це теж, мабуть, зроблю трошки згодом. 

А зараз хочеться викласти один з, не побоюся себе похвалити, найкращих своїх текстів за останній рік, який, проте, на жаль, з певних причин так і не був опублікований. 

Цей текст називається: "Зрозуміти Європу", й він про те, з ким ми маємо справу у вигляді ЄС. ІМХО це досить важливий матеріал для розуміння, як і для чого варто поводити себе Україні на європейському напрямку. Спроба адекватного погляду українського консерватора на "стареньку Європу". Букв немало, але, сподіваюся, ви подужаєте 

"Європа за останні роки перетворилася для чималої частини українців у щось на кшталт раю, до котрого неодмінно треба потрапити ще за життя. Особливо для тих, хто там взагалі не був або був тільки в короткотривалій туристичній поїздці. На жаль, дуже мало людей собі ставить питання, що з себе являє не та Європа, куди ми так всі хочемо, а та, яка реально існує. Понад те, спроби піддати європейський суспільно-політичний механізм тверезій, іноді скептичній оцінці, одразу називаються маніпуляціями «руки Кремля». Що, до речі, має, до певної межі, рацію, адже російські спецслужби останні 10 років справді наполегливо підтримують євроскептиків всіх мастей в усіх країнах. Однак аналізувати все ж прийдеться, інакше шансів стати повноправною частиною європейського політичного простору, а не черговою, хай вони простять, та все ж, Болгарією чи Румунією, у нас нема.

Найбільша проблема українців в тому, що ми хочемо до Європи, якої вже нема, й не до кінця розуміємо, з ким маємо справу в особі нинішніх європейських політиків. Чи знайдеться хоча б одна людина в Україні, яка протягом цього року не «крила» останніми словами вічну «глибоку стурбованість» панів з Брюсселю, не шаленіла від нескінчених ритуальних камлань про необхідність переговорів спочатку з Януковичем, а потім з Москвою, не закочувала очі від надокучливого буркотіння про «мирне рішення конфлікту», не плювалася від вигляду євробюрократів, що тиснуть руки Путіну тощо? Покладіть собі руку на серце і зізнайтеся, скільки разів в душі, та вголос думали про те, що «Європа нас зливає», що Україна – просто пішак на «великій шахівниці», що нами грають, навіть не питаючи нас самих?

Реальність як завжди набагато більш банальна та тьмяна у порівнянні з фантазіями та конспірологічними теоріями. Ось вона – європейські бюрократи та можновладці не прикидаються глибоко стурбованими, вони справді є тими, ким виглядають, думають те, що говорять, навіть з урахуванням політкоректності. Вони без жартів вірять в мирне вирішення конфлікту та силу представницької демократії, до коліків в животі бояться військових дій, поклоняються круглим столам та безкінечним переговорним процесам. Варто зрозуміти, що Європа двічі в ХХ-му столітті закидала себе власноруч в пекло світових війн, й потім, після закінчення Другої, змучені британці, французи, німці, італійці вирішили, що краще посміхатись, ніж стріляти, торгувати, ніж вбивати. Європейці свідомо винищували в собі дух воїна, бо цей дух тепер навічно асоціюється в них з Верденом та Сомою, Арденнами та Дрезденом, Ковентрі та Дахау. Саме на цьому розумінні постав свого часу ЄС. 

Саме в цьому дусі, ще з урахуванням лівацького тренду кінця 1960-х-1970х було виховане й ціле покоління європейських політиків, з якими нам зараз й приходиться мати справу. Які, до того ж, звикли до постійної присутності «великого брата», США, який завжди мав «право першої ночі» у всіх рішеннях часів «холодної війни». І для більшості цих діячів стало настільки звично віддавати частину свого суверенітету та права приймати самостійні рішення Центру, який раніше був у Вашингтоні, а тепер перемістився до Брюсселю, що вони вже, як бройлери в курятнику, й не мріють про якусь окрему, свою власну «real politik». ЄС захворів на провінціалізм, особливо в світі, який, з відома та за погодженням з самою Європою, перестав бути європоцентричним.

Європейці більше не хочуть володарювати світом, брати на себе відповідальність за інших – вони хочуть торгувати, з усіма дружити, сумлінно дотримуватися протоколу. Всі геополітичні проблеми мешканці територій від Біскайської затоки до Дунаю та від Північного моря до Середземного воліють переводити в стрункі рядки цифр банківських рахунків, свопів, опціонів та деривативів. Європа воїнів та дипломатів перетворилася на Європу банкірів та бюрократів. Не нам судити, добре це чи погано, але це реальність, яку неможливо не враховувати, якщо ми хочемо вибудовувати ефективну зовнішню політику, яка у всі часи полягала у вмінні використовувати в своїх цілях партнера/опонента/ворога/друга. Настав час зрозуміти Європу й навчитися користуватися нею у власних інтересах.

А як же Європа якщо вже не Черчилля та Де Голля, то хоча б Маргарет Тетчер та Вацлава Гавела – спитаєте ви. Та «стара добра Європа» – жорстока та благородна, хитра та талановита, підприємлива та хвацька, суворо ієрархічна, перекочувала в приватний сектор. Тепер, знову як і в 18-му столітті, всі найбільш активні й ділові, йдуть не до державного сектору, а до величезних корпорацій. Тільки тепер це не Британська чи Голландська Ост-Індські компанії, а Royal-Dutch-Shell чи Siemens. Там так само будують свою політику, виходячи з настанов Ніколо Макіавеллі, готові вести переговори хоч з дияволом, якщо вони принесуть профіт, вибудовують свою власну ієрархію, іноді більш важливу за державу, до якої формально належить ця компанія. Як і в 18 столітті, світ увійшов в епоху іронічного прагматизму та глобальної гонитви за вигодою без зайвого пафосу та прив’язки до конкретного місця. Європейці від тренду як завжди не відстають".