Сьогоднішній розрив між народом і державою є наслідком не лише різних темпів розвитку, але й розривом у рангах.

Я вже писав про ранги. Той, хто пройшов крізь випробування і витримав його, отримує психологічний ранг - у своїх власних очах та в очах інших.

Український народ отримав високий ранг народу, який скинув диктатуру Януковича, та високий ранг народу, який зупинив Путіна.

Українська держава не отримала такого рангу.

І цей розрив породжує взаємне нерозуміння, а врешті - стратегічні помилки.

Метафорично. Уявіть: він і вона, нормальна середня сім'я. Він - держава, вона - народ (можна було би поміняти місцями, але тут я керуюся, по-перше, феміністичними мотиваціями, а по-друге, традиційною схемою відносин, тож хай він буде державою, а вона - народом, а не навпаки). Жили собі як усі. Не гірше і не краще. Були парою один одному, часом билися, часом мирно.

Аж ось вона, раптом, сама для себе несподівано, перемогла хуліганів на темній вулиці, отримала престижну роботу, зайняла перше місце на районному конкурсі краси, і це все сама, без допомоги і чесно. Вона сама від себе такого не очікувала, але ж сталося. І тепер вона повертається додому, маючи певний досить високий психологічний ранг. І в своїх очах, і в очах сусідів.

А там він. Перед телевізором, з пивом, у старих штанях. Для нього нічого не змінилося. І в його очах вона та сама. А вона вже інша - і в своїх очах, й об'єктивно. Він до неї, як завжди. А вона вже так не може. Розрив. І якщо він зі злості полізе з кулаками, то вона може зарядити в око так, що мало не стане. А як не зрозуміє, то покидає його речі у стару валізу і викине на сходи, прямо у старих штанях і з пляшкою пива.