Недільний допис на Facebook близького до керівництва АТО харківського нардепа Антона Геращенко з авторськими рекомендаціями щодо подальшого перебігу оборони Дебальцівського плацдарму, напевно, й лишився б "одним з..." щоденних матеріалів політиків силового блоку, якби не одне "але". Обурений зухвалістю рашистських загарбників, що пішли на фактичний та юридичний зрив усіх домовленостей "мінського" формату, народний депутат запропонував перейти до бойових дій упереджувального характеру за лінією фронту. Й не про партизанські рейди у вороже запілля йдеться, а про повноцінні "контрудари по базах бойовиків у Горлівці, Стаханові та інших опорних пунктах терористів, з яких вони ведуть наступ на Дебальцеве".

Інакше він не зможе пояснити "чому так відбувається, що ворог наступає, а для наших керівників ЗСУ це стає несподіванкою".

"Російський Генштаб готував операцію по захопленню Дебальцевського вузла, я гадаю, з середини вересня минулого року, - резюмував пан Геращенко. - Як добре готувалися захищати ці ключові населені пункти наші генерали – покаже найближчий час. У них було цілих п'ять місяців й підтримка усієї країни, для того аби зміцнити Дебальцеве й усі підступи до нього".

Дебальцеве наразі тримається. Точніше, тримають. Ціною нечуваних героїчних зусиль, ціною нових жертв кращих синів та дочок України, яких, як дає нам усім зрозуміти колишній радник голови МВС України, могло бути на порядок менше, якби не добре помітні на мапі бойових дій ворожі вирости у вигляді Єнакієво-Горлівки на заході та Брянки-Стаханова-Алчевська-Первомайська на сході. Чия недоторканість прописана Мінськими домовленостями (меморандум плюс протокол) вересня 2014 року, а також додатково посилена нашим одностороннім "режимом тимчасового припинення вогню" ("режимом тиші") від 9 грудня.

Жодних контрударів, таким чином, нам робити не можна. Не можна порушувати зобов'язання, узяті від імені держава Україна її другим президентом Леонідом Кучмою й формальними очільниками донецького "сектору Газа", ставленниками Саши "Стоматолога" та Єфремова-Королевської. При цьому правова колізія із цими підписантами полягає не лише у тому, що один з них, від початку нового 2015 року, вже неодноразового заявляв про вихід з домовленостей, а й в оголошенні обидвох персоналій - Захарченка й Плотницького - у всеукраїнській розшук.

Безумовні переваги досягнутої у Мінську угоди регулярно нагадує вище керівництво держави. Це й збереження тимчасово окупованих теренів Донецької, Луганської областей у складі суверенної України, й проведення там місцевих виборів виключно на засадах чинного українського законодавства. Й така приваблива для зосереджених довкола решток Партії регіонів (ПР) місцевих еліт бюджетна автономія.

Після Мінська жодних бойових дій не передбачалося. Хіба що, використаємо тут одне з широко вживаних формулювань прес-центру АТО, є "вогонь у відповідь" на провокації бандформувань. Без перетину "лінії розмежування" ("лінії дотику"), як еквілібристи з генштабу на Повітрофлотському означують лінію фронту.

Тобто на вересень 2014 року передбачалося, що "ДНР"-"ЛНР" задоволені запропонованою децентралізацією, за загальним "одобрямсом" Кремля, складуть зброю й рихтуватимуться до грудневих місцевих виборів. На зустріч їм Верховна Рада, й тут слід віддати належне бажанню зберегти мир Порошенка й Турчинова, приймає неоднозначні "закони 16 вересня", цілком проігноровані за лінією фронту, і тому заблоковані власними ж ініціаторами.

Окрема дискусія виникла довкола так званої "буферної зони", яку ОБСЄ традиційно прописують у кожній мирній угоді, і яку російські ляльководи захарченків сприйняли як можливість обеззброїти Міжнародний донецький аеропорт ім. Сергія Прокофьєва та Маріуполь - ключові для ресурсозабезпечення новоспеченого російського анклаву повітряний та морський порти. Українська сторона це розуміла й розуміє понині, отже максимально працює над неможливістю відходу до протилежної сторони обох стратегічних об'єктів. 

На Донецьк, Макіївку, Горлівку, Луганськ та інші потужні промислові центри (читай - бази бойовиків та окупантів) ми не претендували, оскільки не подужали "взяти" їх минулого літа.

Чому на момент підписання якого не якого, однак перемир'я, по той бік фронту опинилися усі найбільші міста Донбасу (окрім другого після Донецька портового Маріуполя)? Відповідь на це надважливе питання, що його старанно уникають політики, певно, з часом даватимуть вже історики та юристи. Вони обов'язково згадають коментарі перших осіб "Айдару" про те як, до масового вторгнення на День Незалежності багатотисячної путінської орди, місто можна було брати ледь не "з одного удару". І, певна річ, зроблять їм фахову експертизу: чи не шапкозакидацтво козацьке бува. Згадають дивний Іловайський прорив, коли без належного забезпечння та, як вже потім з'ясувалося, підтримки, кращі добровольчі батальйоні було кинуто у самісіньке пекло - аж до російського кордону, після чого лещата замкнулися й відступити неушкодженими назад вийшло лишень одиницям - замість того щоб зосередитися на реалістичних цілях: Горлівка, агломерація Донецьк-Макіївка тощо. Згадають як було змарновано фантастичний в усіх відношеннях прорив за рахунок воїнів із, без перебільшення, космічною свідомістю, тією самою що допомогала Небесній Сотні йти з дерев'яними щитами на безальтернативній розстріл втритул калібром 7,62 мм. Безумовно, згадають зроблений до офіційного Києва заклик пана Ахметова відмовитися від наміру вести бойові дії в межах міської смуги Донецька, аби не нищити його "інфраструктуру". Й за рахунок доступної їм на той момент джерелознавчої бази майбутні дослідники перевірять, чи звертався "найзаможніший українець" з аналогічним проханням до угрупувань "Оплот", "Восток", а тим більше до російського агресора...

Тактику сил АТО на 2015 рік останнім найбільш виразно пояснив VIP-радник голови держави Михеїл Саакашвілі: будь що тримати "мінську" лінію фронту. Тобто з донецьким аеропотом, але без Донецька, звідки по ньому безперервно б'є супротивник, й з луганськими передмістями Щастя та Станиця Луганська, але без Луганська. Не можна! Чекатимемо доки вони там самі "складуть зброю", осягнуть чарівний сенс пропонованої ним децентралізації й силами місцевої шпани наженуть назад (!) російські батальонно-тактичні групи.

Звісно ж, ми усього не знаємо. Та й не можемо знати.

Президент України, не кажучи вже про артистичного прем'єр-міністра чи готового часом до найбільш сміливих заявих голови РНБО, вряди годи повторюють нам тезу про територіальну цілісність України. Про те, що Донецьк і Луганськ вони за жодних обставин не віддадуть. Так, не віддадуть, але чи заберуть? Чи з'явиться у нас наказ головнокомандуючого визволити обидва обласні центри?

Якщо поки що це ніяк не можливо, але обов'язкового буде в майбутньому, тому чому б про це не сказати відверто? Військовослужбовці та військовозобов'язані мусіли б знати за що воюють. Вони все одно воюватимуть, бо за існуючих обставин на фронт так чи інакше за великим рахунком йдуть самі добровольці. Однак, їм треба знати не лише програму мінімум на півроку-рік, а програму максимум. Українському народові треба знати.

Треба знати - як ми повератимемо Донецьк і Луганськ. Дипломатичним шляхом чи військовим. Й чи повертатимемо... Чи Україна, або ті, хто уповноважені діяти від її імені, змирилися з втратою обох обласних центрів та вважає за необхідне суто стримувати ординську навалу серед чистого поля, аби вона не розповзлася далі.

Чи Донецк із Луганськом "у складі України, однак з особливим статусом" (як артикулював восени Микола Левченко на телеканалі "112") нам вже "повертатимуть" ходорковські-навальні-нємцови, які за ура-оптимістичніми підрахунками якщо не завтра, то не далі як післязавтра отримають повноваження нібито смертельно хворого Путіна. "Повертатимуть" разом з Кримом та військовми злочинцями, причетними до массових розстрілів цивільних осіб на Майдані Незалежності.

Треба знати... Треба. Бо ж зараз ми нічого не повертаємо, лише намагаємося зберегти status quo на усіх ділянках фронту.

А нам, та й загарбникам в першу чергу, слід пояснити, що після того як ми накопичимо сили, Донецьк та Луганск знову будуть нашими.

Треба знати населенню, о перебуває під окупацією, що про них не забули й неодмінно визволять.

Й чим довше не буде таких пояснень, тим менше добровольців (а це, повторимося, завжди добровольці) йтимуть на фронт. У армії перемоги, погодьтесь, завжди геть інакший імідж, аніж в армії поразки.

"На міжнародній арені Порошенко робить правильні речі", - заявив 30 січня в інтерв'ю "Газеті по-українські" екс-нардеп Тарас Чорновіл, що за його власними словами, завжди був близький до Петра Олексійовича. 

Й відразу ж переходить до критики за брак порозуміння із виборцями, за недостатню комунікацію із ними:

"...Гарно вивчив як поводитися за кордоном. А ось в Україні копмлексує. Губиться, до кінця не пояснює".

Говорить, що як ніхто інший має право вказувати Порошенкові на помилки. "Регіонали" не хотіли, аби Порошенка обрали міністром законордонних справ, - згадує Чорновіл 2009 рік. - Мабуть, була вказівка з Москви. Я мав тоді можливості вплинути на Януковича, щоб Порошенка призначили".

Сподіваємося, "до кінця пояснювати" Порошенку, відтепер допоможуть старі-нові люди у Адімінстрації президента, куди нещодавно повернулася команда політтехнологів Ростислава Павленко.