Чиновники та журналісти звикли називати аграрний сектор локомотивом української економіки. Десятиліттями розробляються формальні стратегії та програми розвитку, декларуються світлі цілі та ідеї, але всі вони залишаються на папері. Починаючи з січня 2015 року, державна підтримка сільського господарства майже зникла взагалі як явище, а аграрні чиновники фактично перетворилися на статистиків даних сільськогосподарського виробництва. В таких умовах необхідно невідкладно розібратися з тим, чи потрібна взагалі реформа вітчизняного АПК, і якщо так, то якою вона має бути і хто зможе підняти аграрний сектор із руїн.

 Неповоротка система, що складається з Міністерства аграрної політики та продовольства, де-факто поки що п’ятьох ЦОВВів, їхніх територіальних структур, де працівники половину часу витрачають на те, що плодять нікому не потрібні документи, має стати провідником реформ, швидких та ефективних. Мінагрополітики сьогодні повинне стати партнером аграрія та будувати свою роботу на принципах публічності, прозорості, відкритості, зручності – насамперед, не для чиновника, а для виробника та споживача. Чи це можливо? Думаю, варто почати з самої системи управління та пріоритетних напрямів, які потребують негайного наведення ладу або впровадження:

1. Критерії успішності державної агрополітики.

2. Процедури надання державної підтримки.

3. Запровадження системи дорадництва.

4. Макромаркетинг.

5. Порятунок села.

Усунення корупції не називаємо як очевидне та основоположне.

Змінити критерії успішності

Уже зрозуміло, що з перших своїх заяв новий міністр агрополітики став заручником прагнення до кількісних абстракцій у вигляді тонн та кілограмів. Подібної практики формулювання дорожньої карти не вдалося уникнути всім попереднім міністрам, і нинішньому теж. Варто визнати, що цей підхід є формальним і не може відображати стратегію процвітання АПК.

Наприклад, цифрове вираження потенціалу виробництва зернових у розмірі 100 чи 200 мільйонів тонн можна перевести лише у валютні надходження до бюджету. Та, на жаль, цей показник не відображає потенціалу розвитку і благополуччя для конкретного виробника.

Натомість, варто нарешті «гуманізувати» критерії успішності досягнень, зокрема: збільшення рентабельності фермерських господарств, зростання заробітної плати працівників сільгосппідприємств, спрощення процедури оформлення землі, зменшення податкового навантаження на виробника, вдосконалення митних та фітосанітарних процедур під час експорту, забезпеченість фінансовими ресурсами, дешевим дизпальним та недорогими міндобривами.

До тих пір, поки ми будемо публічно боротися за валові показники і цим самим намагатися легітимізувати потребу аграріїв у роботі всієї адміністративної машини Мінагрополітики, нічого доброго з агросектором не відбудеться.

Змінити процедуру державної підтримки

Перше, з чим стикається виробник, що претендує на держпідтримку, – відсутність систематизованої та акумульованої в одному підрозділі інформації про актуальні програми, наявність коштів та вимоги до учасників. Сьогодні програми підтримки розпорошені по різних департаментах міністерства зі своїми правилами та критеріями.

Хоча логічніше використати успішний досвід країн, які пішли назустріч своїм аграріям і зібрали під «одним дахом» всі напрями та програми підтримки, надають інформацію та консультації заявнику за принципом «єдиного вікна», з належним сервісом (роз’яснення, допомога у складанні документів).

В Європі такі функції виконують відповідні спеціалізовані платіжні агенції, через які здійснюється надання підтримки з бюджетів різних рівнів.

При цьому важливо забезпечити публічність розподілу бюджетних коштів, тим паче, в умовах украй обмеженого фінансування аграрного сектору.

Аграріям потрібні дорадники, а не чиновники-статистики

Сьогодні районні та обласні управління агропромислового розвитку фактично імітують сприяння у виробництві сільгосппродукції, адже все відбувається у приватному секторі. Ще один напрям їхньої роботи – повне дублювання функцій управлінь статистики та надання неадекватних довідок для отримання держпідтримки, наприклад, форвардних коштів від Агрофонду. Тому, маємо визнати, що для аграріїв немає жодної користі від армії сільгоспчиновників.

Тому в кожному районі замість управління АПР необхідно створити інформаційно-дорадницький центр, який надаватиме консультації щодо ведення аграрного бізнесу, нових технологій, правового поля, джерел фінансування (державних і недержавних), оподаткування, бухгалтерії тощо. Адже саме відсутність інформації та знань у дрібного й середнього фермера є однією з ключових перешкод для розвитку дрібних агровиробників. Система дорадництва переконливо довела свою ефективність у сусідній Польщі.

Маркетингове планування

Наступною ключовою проблемою в управлінні галуззю є інформація макрорівня. Як може планувати свою діяльність виробник, не маючи доступної та достовірної інформації про стан ринку та прогнози на майбутнє? Діє або за звичкою, або з огляду на прибутковість окремих культур поточного року. От і маємо або недовиробництво, або перевиробництво. Усі чудово пам’ятаємо коливання цін на картоплю, капусту, цукор та головну цінову «героїню» – гречку. Це – результат того, що виробники рухаються наосліп. При цьому, що не можна зіставити з іншими галузями на рівні держави соціальні наслідки діяльності агробізнесу та їхній вплив на суспільно-політичну ситуацію.

Одним із ефективних шляхів вирішення проблеми могло би бути створення Центру моніторингу аграрного ринку та маркетингової інформації, як варіант – на базі одного з інститутів Національної академії аграрних наук. Така структура потрібна як міністерству, так і учасникам ринку. Передусім, для формування цілісної інформації щодо обсягів виробництва, стану та тенденцій закладання посівів, стану доріг, місткості елеваторів та портів, поточної та прогнозної кон’юнктури світового та внутрішнього ринку сільськогосподарської продукції, погодних умов. Звісно, це має бути жива та актуальна інформація, яка стане основою прийняття рішень як для міністерства, так і для сільськогосподарських виробників. Доступ до блоків такої інформації має бути відкритим для сільгоспвиробників як онлайн, так і через дорадників. Державі це дасть можливість вчасно виявляти диспропорції та вирівнювати їх ринковими інструментами.

Як ти жило, рідне село?

Європейська практика державного управління покладає на аграрне міністерство функцію розвитку сільських територій. В Україні зникають села десятками, і разом з ними ми втрачаємо нашу самобутність. Або це цілеспрямований геноцид сільських територій, або держава повинна визначитися з тим, хто відповідатиме за відродження і розвиток села.

Адже наразі виходить, що воно цікавить Мінагрополітики виключно як виробничий ресурс, проте немає розуміння, як розвиватиметься село в умовах «децентралізації» з обов’язковим закриттям значної кількості сільських шкіл та лікарень.

Наразі в селі мешкає третина населення країни, при цьому більшість селян або виживає, або доживає. Без жодних надій та перспектив. Чи цікавлять цих людей показники в сотні мільйонів тонн, коли на пенсію чи заробітну плату можна тричі на місяць піти до магазину?

Сьогодні управління розвитком села розпорошене по численних відомствах та міністерствах. Ось і маємо некоординованість дій, неможливість встановлення пріоритетів розвитку. Так, була спроба реалізувати комплексну програму розвитку українського села на період до 2015 року, за якою мали би координувати дії ЦОВВи, проте вона виявилася невдалою. Тож, можливо, за європейською практикою доцільно сконцентрувати функції щодо сільського розвитку в Мінагрополітики або створити Агенцію сільського розвитку – єдиний відповідальний орган влади, з баченням ситуації, стратегією дій, рекомендацією суміжним міністерствам та оперативною координацією місцевих органів влади.

Отже, чи є шанс на швидкі зміни? З одного боку, минув рік, за яким можна було би зробити висновки: змін та реформ немає. Публікації в ЗМІ засвідчують неймовірну цинічність розкрадання держави в найтяжчі для неї часи. Замість наполегливого викриття страшних злочинів команди свого попередника Ігоря Швайки, новий очільник Мінагрополітики Олексій Павленко повинен зосередитися на формулюванні критеріїв успішності аграрного сектору та кардинальній зміні управління галуззю. Простіше кажучи, він повинен розповісти, якою буде державна аграрна політика, що він конкретно робитиме найближчим часом на своїй посаді, який формат сільгоспвиробництва буде в пріоритеті і чи є тут місце розвитку сільських територій.

Підсумовуючи, Мінагрополітики сьогодні має стати зрозумілим партнером аграрія і головним лобістом, сервісною структурою для сільгоспвиробника й селянина. Якщо такої трансформації не станеться, від відсутності такого міністерства буде більше користі, ніж від наявності.