Іноді все ж таки варто відвідувати панельні дискусії. Особливо ті, що присвячені місцевим проблемам. 20 лютого у Франківську в рамках програми "Київський діалог" пройшла така дискусія під гаслом "Реформа самоврядування і децентралізація: чого сподіваємось?" Сподіваються, зрозуміло, багато чого. В першу чергу, сподіваються, що Київ відступить місцевим чиновникам низку закріплених за столичними бюрократами "хлібних тем". Ще сподіваються, що у провінції буде квітнути громадянське суспільство. А ще мріють про людське обличчя майбутньої української бюрократії. Й усе це під прапором самоврядування.

Тим часом депутат міськради Володимир Чорноус оприлюднив вбивчу статистику: у Франківську з майже двох тисяч багатоквартирних будинків за останні роки лише сорок вісім перейшли на самоврядування і створили різного типу домові управи. Це менш як два відсотки.

Шарманка самоврядування у нас не грає.

Наші люди легко єднаються для спільного споживання спиртних напоїв та спільного переживання за успіх футбольної команди. Вони демонструють показову спільність на мітингах і на Службі Божій. Але у площині влади спільної справи в них чомусь не виходить. Лизати призначеному звідкілясь начальнику виходить (ще й як виходить), а гуртуватись у самоврядну громаду – зась!

Й усі демарші громадських активістів у цій площині йдуть котові під хвіст. Побудувати безглузду барикаду під Білим домом ми можемо, а подолати корупцію у районній поліклініці – ні. Реальний приклад: людина, яка учора не боялася йти з палаючою шиною на "Беркут", сьогодні покірно несе "кульочок" найдрібнішому посадовцеві і запопадливо заглядає йому у вічі. Й хто там казав, що події останнього року змінили менталітет нації? Чорта лисого щось змінилось.

Причина, в принципі, зрозуміла – самоврядуванню практично не можна навчити. Його не можна вибороти, завоювати, навіяти, вичаклувати або ж нашаманити. Самоврядування не можна впровадити указами і постановами. Самоврядування є наслідком високого рівня свідомої довіри, що виникає в суспільствах, де існує (бажано – панує) певний формат соціальної комунікації. Якщо казати науковою мовою, самоврядування є іманентною функцією громади, спільне проживання членів якої базується на певній їхній самодостатності й на принципі відповідального делегування повноважень.

Ось тут й лежить камінь спотикання. Вірніше – аж два камені. Перший – відсутність вікового суспільного досвіду самодостатності. А другий – хуторянська недовіра до сусіда.

В Європі самодостатність громади починалась у середньовіччі спочатку з виборів судді (шерифа), а після Лютера – з того, що громада погоджувала або й вибирала особу священика (пресвітера). І робили цей вибір не кріпаки, а вільні люди. У нас влада – і світська, і духовна – завжди будувалась за принципом намісництва. Стомлені безкінечними чварами "наші середньовічні" посилали за варягами. А чому аж за варягами? Бо ненависть до ближнього переважала ненависть до дальнього. Які б революції і війни не трясли світом, а корова в сусіда мала здохнути. І крапка.

А якщо досвід комунікації впирається в перелік здохлих корів, то ніякої довіри не може бути. В наші дні це найяскравіше проявляється на виборах. Обирають не розумом, а серцем. Тим серцем, де вгніздилось прагнення побачити на сусідському подвір’ї здохлу худобину. Чи проголосує таке серце за успішного професіонала? Ніколи. Воно проголосує за крикливого популіста, який скаржиться, що виріс у сиротинці й на перші штани заробив тяжкою працею. А потім це ж серце щиро зненавидить обраного, коли побачить його вже не в сирітських штанах, а на "камрі".

Хуторянин завжди буде посилати у владу "своїх", а не потрібних. Тому що потрібний є потрібним також і сусідові. Так само хуторяни не можуть обрати склад домового комітету. Бо делегувати сусідові повноваження не вміють, не хочуть і не сподіваються. Нехай краще варяги владарюють. Кріпацька вдача однаково міцно сидить і в тих, хто виріс за радянської влади, й у тих молодих пристосуванцях, що стали дорослими вже за епохи вишиванок та патріотичних співів.

Чому ментальне кріпацтво постійно реплікується у нових поколіннях? В різних мудрагелів на це питання є різні відповіді. Хтось нарікає на комуністичне минуле, хтось каже про відвічний консерватизм села, комусь здається, що не та конфесія пасла тутешніх парафіян. Як би там не було, але факт залишається фактом – громада й далі ходить репаним асфальтом, нюхає аромати брудних під’їздів, носить хабарі столоначальникам і чекає чи то на месію, чи то на доктора Пі. Вже дочекались війни і долара по тридцять.

Дочекаємося й гірших часів.

І що в підсумку?

Хіба що крикнути, як колись кричали на перше травня: "Слава дрібній буржуазії та її тупому містечковому очікуванню!" І послухати. Можливо, у відповідь з небесного випасу до нас весело заспівають здохлі сусідські корови.